Розділ 20

Повернення до Косівського відділку поліції було для Валерії гірким. На вулиці знову здійнявся холодний вітер, який гнав тротуарами мокре осіннє листя. Лейтенантка мовчки зайшла до кабінету й одразу попрямувала до свого робочого столу, щоб забрати особисті речі, блокноти та флешку із зібраними матеріалами. Новина про відсторонення та передачу справи іншому слідчому вже встигла долетіти сюди з Коломийського главку.

Капітан Мартинюк сидів у своєму незмінному кріслі. Побачивши, як Валерія складає документи до шкіряної папки, він відкинувся на спинку, закинув ногу на ногу й задоволено, не приховуючи єхидної посмішки, голосно насміхнувся з неї:

— Ну що, Коломия? Піймала облизня? — зверхньо кинув капітан, картинно розвівши руками. — Що, твій залізобетонний аналітичний розум цього разу не спрацював? Я ж тобі з першого дня казав: не лізь поперед батька в пекло, справу все одно закриють! А ти тут камери супермаркету перевіряла, архіви піднімала, людей з Коломиї трясла. Тільки пил у кабінеті підняла.

Валерія навіть не здригнулася, застебнула замок на папці, повільно повернулася до нього й поглянула на капітана таким презирливим і холодним поглядом, що його переможна посмішка миттєво згасла.

— Ви можете тішитися скільки завгодно, капітане, — залізно й тихо промовила вона, накидаючи плащ на плечі. — Можете радіти, що вам не доведеться ворушити пальцем, а новий слідчий просто підпише папери на архів. Але ви чудово знаєте, як і я, що три трупи в морзі — це не нещасний випадок. Справу закриває не закон, її закривають зв'язки Дениса з парламенту, який просто рятує своє крісло. Раджу вам добре замкнути двері свого відділку, бо коли цей ваш «нещасний випадок» прийде по останнього свідка, вам доведеться писати дуже багато паперових звітів.

Валерія різко розвернулася і, лунко тупаючи підборами по старому паркету, вийшла з кабінету, з силою грюкнувши дверима. Мартинюк лише незадоволено буркнув щось навздогін і потягнувся за новою цигаркою.

Валерія вийшла на ґанок відділку. Офіційно вона  відсторонена, її відрядження закінчилося, і їй пора було повертатися до Коломиї. Проте вона знала: Максим зараз сидить у своїй порожній квартирі, абсолютно беззахисний перед нещадним виконавцем, який діє в інтересах Дениса. Вона не могла просто так поїхати. Слідча сіла в машину і прийняла єдине правильне рішення — перед виїздом з міста востаннє поговорити з Максимом.

За вікном знову почалася злива. Двірники ледве справляються з водою. В салоні темно, лише панель приладів підсвічує обличчя Валерії, яка міцно стискає кермо однією рукою, в іншій — телефон у режимі гучного зв'язку.  На іншому кінці дроту — Максим, сидить у напівтемній кімнаті на підвіконні. Телефон лежить поруч на матраці. 

— Максиме? Ти чуєш мене? Я щойно з главку.

— Чую. Що там?

— Справу закривають. Усе, Максе. Це кінець.

В трубці тиша. Чути лише шум дощу, що б'є по даху машини Валерії. Максим навіть не зітхає.

— Зрозуміло…

— Ти не розумієш! Денис тисне з самого верху, прямо з міністерства! Він підняв усіх своїх людей. Мені чітко дали зрозуміти: або я замовкаю, або зникну. У мене зв'язані руки, Максе! Я більше нічого не можу вдіяти, розумієш? Нічого!

— Ну то й не роби. Закривай.— відповідає Максим, абсолютно спокійно, наче говорять про погоду.

Валерія на мить замовкає від шоку,  дивиться на екран телефона, наче не вірить своїм вухам.

— Тобі що,  байдуже? Ти в небезпеці!

— Валеріє, мені плювати. Мене це більше не цікавить. Ця справа померла. І мені вже байдуже і на Дениса, і на його гору. Їдь додому.

У слухавці лунають короткі гудки, Максим поклав слухавку. Валерія безсило опускає голову на кермо. Лунає гучний сигнал автомобіля від випадкового натискання.

Валерія повернулася у свою коломийську квартиру, коли місто вже повністю занурилося у вечірню темряву,  зачинила вхідні двері, повернула замок і безсило притулилася спиною до одвірка. У темному коридорі панувала мертва, стерильна тиша, яка тиснула на вуха значно сильніше, ніж насмішки капітана Мартинюка у Косові. Вона почувалася абсолютно розбитою, спустошеною та пригніченою, повільно скинула плащ, який досі пахнув карпатською вологою, мокрою хвоєю та сирістю підвальних архівів.
Кинула шкіряну папку з матеріалами на стілець, навіть не відкриваючи її, — ці папери більше не мали жодної юридичної сили. Пройшла на кухню, не вмикаючи світла, і просто сіла біля вікна, дивлячись на тьмяні вогні Коломиї. Система перемогла її на злеті. Система захистила великі гроші, статус і крісло Дениса в парламенті, просто вирвавши справу з її рук і передавши іншому слідчому, який слухняно поховає три трупи під сукном архіву.

Полковник усе чудово розумів. Коли вона здавала посвідчення та зброю перед від'їздом, він мовчки поклав перед нею підписаний рапорт: Він дав їй тиждень офіційної відпустки, наполегливо наказавши вимкнути робочий телефон, порадив їй повністю відключити мізки, поїхати до родичів або просто виспатися, щоб прийти в себе після цієї жорстокої поразки. Сказав, вона зробила все, що могла, і стрибнути вище генеральських голів їй ніхто не дозволить.

Валерія сиділа в напівтемряві кухні, обхопивши руками гарячу чашку з чаєм, але так і не зробила жодного ковтка. Її аналітичний розум, який вона так пишалася, зараз здавався їй непотрібним непотребом. Вона згадувала Максима, його зацьковані очі на підвісному містку, його розповідь про потонулу дівчинку й те, як вона пообіцяла йому, що закон його захистить. Справу зам'яли, закон відступив, а Максим залишився там, у Косові, сам на сам зі своїм невидимим ворогом.
Вона ще не здогадувалася, що поки вона переживає свою професійну поразку в Коломиї, у квартирі автомеханіка вже розігрався фінальний акт трагедії, і Максим дізнався страшну правду: його власна мати захистила його від тюрми ціною трьох людських життів.