Розділ 19

Валерія повернулася до свого готельного номеру в повній розгубленості, зачинила двері й, навіть не знявши плаща, почала міряти кімнату швидкими, нервовими кроками. За вікном у суцільній темряві все так же монотонно й стрімко шуміла річка, але цей звук більше не заспокоював, навпаки, знущально нагадував про те, що вода вміє надійно ховати кінці уводу. Валерія  не могла змиритися з цим гнітючим глухим кутом: Як це так — немає справи?! Максим не міг вигадати цей двадцятирічний жах про дівчинку Лію, Сергій не став бы шантажувати будівельного магната Андрія порожнечею в ноутбуці.
Цього просто не могло бути! Якщо події не існувало в базах та журналах, значить, її звідти вичистили.
Промучившись без сну всю ніч, Валерія поїхала до Коломиї.  Їй потрібен був той єдиний, кому вона ще могла довіряти в цій системі.

Лейтенантка без стуку зайшла до кабінету свого начальника-полковника й з порога виклала йому все: сповідь Максима, вирвані чи зачищені сторінки історії й три трупи, які вже лежали в моргах через це «неіснуюче» минуле.

Полковник уважно вислухав її, суворо насупившись, і відразу взявся за телефон. Наступні дві години Валерія сиділа на стільці, спостерігаючи, як її керівник обриває особисті канали:  Дзвонив старим колегам в архів обласного управління. Зв'язувався з ветеранами розшуку, які працювали в Косівському районі у 2006 році. Посилав таємні запити знайомим у прокуратуру, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку. Але всі пошуки не дали жодного результату. Всюди панувала стерильна, ідеальна чистота.
Полковник повільно опустив слухавку й важко зітхнув, дивлячись на змучену Валерію абсолютно серйозним поглядом.

— Це якась дуже дивна справа, Лєро, — глухо промовив він, потерши втомлені очі. — Якщо мої люди на пенсії нічого не пам'ятають, а в реєстрах немає навіть згадки про зниклу дитину, то тут одне з двох. Або цієї дівчинки ніколи не існувало, і Кузуб грав у якусь іншу, фінансову гру з Андрієм ... Або хтось двадцять років тому задіяв такі зв'язки, що стер згадку про дитину не просто з паперів, а з пам'яті самого відділку. Справа глуха. Офіційно мені крити нічим.

Валерія вже збиралася йти з кабінету, як полковнику хтось зателефонував. Кілька хвилин вона дивилася на збентежене обличчя полковника. Він то червонів, то хватався за голову, то почісував бороду. Щось не внятно і коротко відповідав. Потім глибоко вдихнув та  важко опустив слухавку на важіль апарату і кілька секунд просто дивився на свої руки, зчеплені в замок. Його обличчя, зазвичай суворе й непроникне, зараз виглядало постарілим і втомленим. Він глибоко зітхнув, підвів погляд на Валерію і тихо, але виразно промовив:

— Це кінець, Лєро. На мене щойно чинили такий жорсткий тиск зверху, якого я не бачив за всі роки своєї служби. Прямий наказ начальника главку — справу про смерті в Косові та Коломії у тебе вилучають і негайно передають іншому слідчому.

Валерія сіпнулася на стільці, її пальці до болю стиснули краї шкіряної папки:

— Але як так, товаришу полковнику?! Ми ж майже дісталися правди! Передати справу зараз — це свідомо її зам’яти! Новий слідчий просто підпише папери на архів і ніхто далі не копатиме!

— Я знаю, Лєро. Прекрасно це розумію, — полковник підвівся з-за столу і підійшов до вікна, повернувшись до неї спиною. — Саме для цього все й робиться. Тепер уже точно немає жодних сумнівів: це справа рук Дениса. Того самого, який зараз засідає в парламенті. Тільки людина його рівня, зі столичними політичними зв’язками, могла так легко стерти архіви двадцятирічної давнини й за один дзвінок змусити наше вище керівництво тремтіти від страху. Денис захищає себе і своє крісло, руйнуючи наше розслідування в зародку, — полковник розвернувся, подивився на молоду лейтенантку повним гіркоти й безсилля поглядом і тихо додав: — Мені справді дуже шкода, дівчинко. Ти виконала колосальну роботу, ти розкусила те, що інші ховали роками. Але проти цієї машини ми безсилі. Тобі пора згортати свої речі в готелі. Твоє відрядження офіційно закінчено, пора повертатися додому, Лєро. Здавай матеріали наступнику й пиши рапорт.

Валерія вийшла з кабінету начальника, і кожен крок коридором главку віддавався у її скронях важким набатом. Система знову виграла, Денис перекрив їй кисень на офіційному рівні. Вона сіла у своє службове авто, але замість того, щоб їхати додому, вона розвернула машину назад на Косів. Офіційно вона була ніким, але неофіційно — вона дала слово Максиму. І тепер, коли замовник Денис упевнений у своїй перемозі, а справжній виконавець усе ще на волі, життя автомеханіка трималося на крихітній ниточці, яку Валерія збиралася захищати попри будь-які накази генералів. Валерія розуміла, що законні методи та архіви більше нічим не допоможуть. Поки вона шукала паперові примари, живий Максим залишався в Косові сам на сам зі своїм катом. Вона ще не знала, що в ці хвилини на кухні автомеханіка вже розгорталася страшна сімейна драма, і справжній отруйник сидів прямо перед хлопцем.