Розділ 17

Валерія рішуче поправила комір плаща і міцно взяла Максима за лікоть, змушуючи його нарешті відійти від краю хиткого містка. Стрімкі води внизу продовжували шуміти, але тепер цей звук більше не паралізував хлопця — правда, яку він тримав у собі двадцять років, нарешті вийшла назовні.

— Ходімо, Максиме, немає чого тут стояти, — залізно промовила вона, скеровуючи його до службового авто. — Я відвезу тебе додому. Тобі потрібно замкнутися в квартирі й сидіти тихо. Ти зараз у смертельній небезпеці, і вбивця може спостерігати за твоїми переміщеннями.

Хлопець слухняно пішов за нею, ховаючи обличчя від холодного карпатського дощу в глибокий каптур куртки. Паніка поступово згасала, поступаючись місцем глухій, свинцевій втомі. Коли вони сіли в салон машини, Валерія заблокувала всі двері й повернулася до Максима, наказала нікому не відчиняти дверей, навіть колегам по автосервісу чи знайомим, змусила  увімкнути телефон і тримати його на постійній зарядці, щоб бути на зв'язку щохвилини,  наказала не розповідати матері  аби не сіяти зайву паніку.

— Поки ти сидітимеш під замком, я повернуся до відділку, — Валерія завела двигун, і двірники знову зашурхали по лобовому склу. — Я зв'яжуся зі своїм полковником у Коломиї й підніму закриті архіви двадцятирічної давнини. Мені потрібно знайти ту справу про зникнення дитини за червень дві тисячі шостого року, —  міцно стиснула кермо, виїжджаючи на розмиту ґрунтову дорогу біля старої меблевої фабрики: — Ми маємо подивитися, хто саме тоді вів це розслідування, які докази залишилися в теках. Хтось  зараз зачищає свідків, використовуючи звичайну побутову хімію, і саме в старому архіві сховано ім'я того, хто тримає в руках флакон із отрутою.

Машина швидко рушила в бік житлових кварталів Косова, розрізаючи густий вечірній туман фарами. Валерія розуміла, що часу в неї обмаль — якщо архіви Косова не дадуть відповіді найближчим часом, нещадний отруйник знайде спосіб підібратися до Максима навіть крізь замкнені двері його квартири.
Валерія зупинила службове авто біля будівлі Косівського відділку, швидко забігла всередину і попрямувала до свого кабінету, намагаючись не привертати уваги чергових. Капітана Мартинюка, на щастя, на місці не було — його стіл пустував, а в кімнаті горіла лише настільна лампа в кутку, де за комп'ютером сидів молодий лейтенант Савчук.

Вона підійшла до його столу майже беззвучно, зачинила за собою двері на засув і нахилилася до колеги. Савчук миттєво підвів голову, здивовано глянувши на її мокрий плащ та напружений погляд.
Валерія почала говорити тихо, майже пошепки, тримаючи ситуацію під суворим контролем: Наказала  негайно зайти в систему під закритим неофіційним доступом Косівського главку,  заборонила вносити цей запит до загального журналу Косівського відділку, щоб про це не дізнався Мартинюк або хтось із главку та  чітко продиктувала критерії пошуку: червень 2006 року, Косівський район, зникнення безвісти десятирічної дівчинки.

— Савчук, мені потрібна ця архівна справа секунда в секунду, — гарячково прошепотіла Валерія, впершись долонями в його стіл.  — Шукай закриті чи заморожені провадження за той рік. Там має бути згадка про рюкзак. Якщо справу тоді списали як нещасний випадок через утоплення в річці — піднімай прізвища слідчих та оперативників, які підписували фінальний протокол.

Савчук, бачачи таку запеклу серйозність колеги, не став ставити зайвих запитань. Його пальці швидко й безшумно застукали по клавіатурі. На екрані монітора почали з'являтися старі, відскановані цифрові копії документів двадцятирічної давнини. Кільце навколо таємниці випускного класу нарешті замикалося на рівні офіційних паперів, і десь на дні цього закинутого архіву ховалося ім'я того, хто зараз так нещадно вбивав свідків. Савчук натиснув клавішу введення. Монітор на мить замигтів, оновлюючи сторінку, і видав сухий напис:

«За вашим запитом нічого не знайдено»
.
Молодий лейтенант насупився, перевірив правильність написання імен, дат і знову запустив пошук за червень 2006 року, розширивши фільтри на всю Івано-Франківську область. Результат залишався незмінним. Порожнеча. Валерія не повірила своїм очам, сама вихопила мишку з рук Савчука і почала гарячково вбивати комбінації: «дитина ліс», «утоплення дитини», «Аліна, Ліна, Лія 2006».
Перевірила всі закриті провадження, відмовні матеріали й навіть журнали реєстрації нещасних випадків за те літо.

В системі не було абсолютно нічого — жодної згадки про дівчинку, яка заблукала, потонула чи зникла безвісти в той період. Валерія відсахнулася від монітора, її обличчя зблідло. Вона була в абсолютному, глибокому шоці. Дика суміш професійного нерозуміння та тривоги паралізувала думки.

— Як так?.. — ледь чутно прошепотіла вона, дивлячись у порожній екран. — Цього просто не може бути! Дівчинка загинула, Максим двадцять років живе з цим пекельним тягарем, Сергій зібрав компромат і шантажував Андрія цією історією. Справа мала бути! Навіть якщо тіло не знайшли, батьки мали подати заяву про зникнення дитини! — Валерія закрокувала кабінетом, судомно стискаючи пальці. У голові раптом почала вибудовуватися нова, ще більш масштабна й страшна версія.
Якщо за документами жодної трагедії з дівчинкою ніколи не існувало, це означало лише одне: справу не просто закрили — її ретельно, на найвищому рівні видалили або взагалі не дали їй хід. — Савчук… — Валерія зупинилася посеред кімнати й поглянула на колегу важким, проникливим поглядом. — Або місцева поліція двадцять років тому була безпосередньо причетна до приховування цього злочину, тому й справи немає , або… хтось із родини цієї дівчинки чи самих хлопців мав такий колосальний вплив на органи, що зміг повністю стерти будь-які сліди її існування. — Цей глухий кут виявився справжньою безвідневною шахтою. Якщо поліція тих років допомогла поховати правду, то вбивця, який зараз використовує побутову хімію для ліквідації свідків, почувається в Косові як удома. І він знає, що офіційні архіви Валерії нічого не підкажуть. — Мають бути ще якісь архіви. Може не електронні а паперові — Валерія з надією в очах  подивилася на Савчука.