Розділ 16

Дні минали один за одним, зливаючись у монотонну й тягучу косівську буденність. Здавалося, що містечко повністю занурилося в осінню сплячку, а розслідування смертей Сергія та Андрія остаточно завмерло під тиском главку. Максим продовжував справно ходити на роботу, а Валерія проводила довгі години у своєму кабінеті, попри вихідні, без упину перебираючи старі папери. Усе змінив один телефонний дзвінок, який пролунав посеред тиші робочого кабінету Валерії. Черговий заїкався від хвилювання, коли передавав повідомлення: Місцевий рибалка натрапив на страшну знахідку у глибоких хащах лісу на околиці міста, неподалік від русла Рибниці.

Тіло лежало в яру, закидане мокрим осіннім листям та гілками, наче його намагалися поспіхом сховати.
Валерія разом із групою та судмедекспертом негайно виїхала на місце події, прориваючись крізь густий туман. Коли оперативники розчистили лісовий ґрунт, Валерія відчула, як серце в її грудях на мить зупинилося. Крижаний мороз пробіг по шкірі. Перед ними горілиць лежав Роман Бойко. Його рибацький камуфляжний одяг був замазаний багнюкою, а на обличчі застиг вираз дикого, передсмертного жаху. Судмедексперт повільно опустився навпочіпки біля тіла, оглянув зіниці, торкнувся шкіри й почав заповнювати первинний протокол:

— Ну що я можу сказати, лейтенанте… Судячи з явних ознак розкладу та вигляду тіла, смерть настала кілька днів тому. Його прибрали майже відразу після того, як у Коломиї отруїли Андрія. Почерк експертиза встановить точніше, але подивіться на його рот і позу — судоми. Швидше за все, та сама отрута на основі побутової хімії, що й у перших двох випадках.

Валерія стояла посеред похмурого лісу, слухаючи, як стрімко шумить річка десь у низині. Стіна спільної таємниці забрала вже третю жертву. Роман намагався відгородитися від минулого своїми кредитами й родиною, але гріх двадцятирічної давнини наздогнав і його. Тепер вона чітко розуміла: вбивця послідовно ліквідує шістку, і Максим, який зараз нічого не знає й спокійно порпається в машинах в автосервісі, залишився зовсім один під прицілом нещадного отруйника.

В автосервісі кипіла звична суботня робота, коли гуркіт інструментів раптово обірвався. Максим якраз стояв під підйомником, намагаючись затягнути гайку на ходовій, коли до боксу швидким, важким кроком зайшов старший майстер Толік. Його обличчя було неприродно блідим, а цигарка в зубах згасла. За ним мовчки й похмуро йшли решта ходовиків. Максим відчув, як усередині все миттєво похололо. Цей вираз обличчя колег він уже бачив — у той день, коли його забирали патрульні.

— Хлопці, що сталося? — тихо запитав Микола із сусіднього боксу, опускаючи ключ. Толік важко зітхнув, зняв кепку і витер піт із чола: Він розповів про страшну знахідку на околиці міста — місцевий рибалка вранці натрапив у лісі на труп. Голос майстра тремтів, коли він назвав ім'я загиблого: це був Роман Бойко, той самий клерк із банку, з яким вони колись перетиналися. Він додав, що поліція вже оточила яр біля Рибниці, а експерти кажуть, що Роман пролежав там кілька днів.

Почувши ім'я Романа, Максим відчув, як земля буквально вислизає з-під його ніг. Гайковий ключ із гучним, металевим дзвоном випав із його заціпенілих пальців і покотився по бетону підйомика, але хлопець цього навіть не помітив. Максим судомно  вперся обома руками в брудне крило розібраного «рено», щоб просто не впасти. В очах миттєво потемніло, а в голові вогняним набатом зазвучали слова Романа, які той кричав йому кілька днів тому в під'їзді:

«Забудь сюди дорогу! Мене і мою сім'ю не чіпай!»

Роман так відчайдушно намагався відгородитися від минулого, так люто виштовхував його за двері, щоб урятувати свій тихий світ… і його вбили майже відразу після тієї їхньої останньої розмови.
Максим затис ліве зап'ястя правою рукою, відчуваючи, як під довгим рукавом комбінезона свіжий шрам знову вибухнув пульсуючим, нестерпним болем. Крижана вода з його нічних кошмарів більше не просто підступала — вона вже повністю накрила їхню шістку. Сергій, Андрій, тепер Роман… Ланцюжок смертей невблаганно рухався далі, і Максим чітко розумів, що тепер між ним і нещадним отруйником більше нікого немає. Він залишився останнім свідком у Косові.

— Максе, ти чого? Тобі зле? — почувся крізь гулу вухах тривожний голос Миколи, який помітив, що хлопець став білішим за стіну.

Але Максим не відповів. Він лише  хапав ротом повітря, дивлячись в одну точку на підлозі й розуміючи, що його час остаточно вичерпано. Максим більше не міг залишатися в боксі ні секунди. Не звертаючи уваги на тривожні вигуки хлопців та запитання Толіка, він схопив свою куртку і вискочив з автосервісу під прохолодну карпатську мряку. Його всього трусило в лихоманці. Роман мертвий. Людина, з якою він розмовляв кілька днів тому, лежала в лісі під мокрим листям. Він забіг за рог будівлі, ховаючись від чужих очей біля старих гаражів, і тремтячими пальцями дістав мобільний телефон. Паніка випалила залишки гордості й страху перед тюрмою. Натиснувши на виклик, він набрав номер слідчої з Коломиї.
Лінія з’єдналася майже миттєво.

— Лейтенант Громенко слухаю, — голос Валерії у слухавці пролунав напружено; на задньому плані чулися глухі голоси оперативників.

— Валеріє… це Максим, — хрипко, зриваючись на свистячий шепіт, випалив він,  вчепившись вільною рукою в холодну залізяку гаража. — Я знаю про Романа. Мені хлопці на сервісі сказали. Я… я не можу більше. Воно мене наздогнало.

— Максиме, де ти зараз? — Валерія миттєво зорієнтувалася, її тон став залізно-серйозним.  — Я зараз вишлю патруль, тебе заберуть у відділок для безпеки!

— Ні! Жодних патрульних! Жодного відділка! — майже закричав у трубку хлопець, озираючись по сторонах наче загнаний звір. — Вбивця може бути всюди. Навіть серед ваших. Давайте зустрінемося… не в людному місці. На околиці, біля старої закинутої меблевої фабрики. Там є занедбаний підвісний місток через Рибницю. Там нікого ніколи немає. Я буду чекати. Приїздіть сама, благаю вас. — Максим завершив дзвінок і, побіг крізь густий косівський туман у бік фабрики.