Розділ 13

Службове авто мчало крізь суцільну стіну карпатської зливи. Валерія витискала з двигуна все можливе, впевнено закладаючи круті повороти на розмитій трасі Р-24. Двірники на лобовому склі працювали на максимальній швидкості, але видимість усе одно залишалася жахливою. Головний біль пульсував у скронях лініями фінансових звітів і зернистими кадрами з кафе. Валерія не могла гаяти ні хвилини. Однією рукою утримуючи кермо на слизькому асфальті,  другою наосліп намацала на пасажирському сидінні свій мобільний телефон. Скинувши блокування,  відшукала у списку останніх викликів номер Максима і натиснула на виклик, увімкнувши гучний зв'язок. У салоні, перекриваючи гуркіт дощу та ревіння мотора, повисла важка, напружена тиша: Натомість звичних довгих гудків у динаміку панувало глухе й мертве мовчання. Через кілька секунд механічний, байдужий голос оператора зачитав стандартне сповіщення: «Абонент перебуває поза зоною досяжності або вимкнув свій телефон»
.
Валерія роздратовано вилаялася, кинувши швидкий погляд на екран, де виклики автоматично скинулися.

— Клятий похмільник, увімкни мобільний! — крізь зуби процідила вона, знову і знову набираючи ті самі цифри . — Тільки не зараз, Максиме. Будь ласка, тільки не зараз.

Слідча  спробувала набрати номер ще тричі, але результат залишався незмінним. Телефон хлопця був повністю відключений. Це могло означати що завгодно: Максим навмисно вимкнув його, щоб сховатися від її розпитувань, або… виконавець уже дістався до нього й позбувся засобу зв'язку. Ця думка обпекла її крижаним жахом. Валерія сильніше стиснула пальці на шкіряному кермі, змушуючи себе заспокоїтися. Якщо вбивця працює так само швидко, як у Коломиї з Андрієм, то часу в неї взагалі не залишалося. Навіть якщо Максим зараз спокійно крутить гайки в автосервісі чи зачинився вдома з матір'ю, не знаючи про смерть друга, він усе одно був ідеальною мішенню під прицілом професійного отруйника.

Валерія кинула телефон назад на сидіння, вперлася поглядом у залите потоками води лобове скло і з силою вдарила по педалі газу. Машина, здіймаючи хвилі брудної води з калюж, стрімко наближалася до затягнутого туманом Косова, де доля хлопця тепер повністю залежала від того, чи встигне вона приїхати першою.

Службове авто з виском гальм зупинилося прямо біля бордюру перед старим косівським під’їздом, де мешкав Максим. Валерія вискочила з машини, навіть не зачиняючи дверцята, і кинулася під проливний дощ. Вона майже збігла на потрібний поверх і почала щосили, кулаками гатити у залізні двері квартири, не зважаючи на те, що сусіди могли почути цей гуркіт. Двері відчинилися не одразу. На порозі з’явився Максим. Він виглядав розгубленим, у домашній футболці, з рушником у руках — очевидно, щойно змивав із себе бруд після зміни в автосервісі. Побачивши на порозі мокру, важко дихаючу слідчу з Коломиї, він миттєво зблід і спробував зробити крок назад.

Валерія не дала йому оговтатися,  впевнено штовхнула двері, переступила поріг і з силою зачинила їх за собою, повернувши замок на два оберти.

— Чому телефон вимкнений?! — натомість вітання, задихаючись, випалила вона, нависаючи над ним у тісному коридорі. — Я дзвонила тобі разів десять!

— Та він розрядився ще на роботі, я тільки до розетки його підключив, — Максим розгублено показав рукою в бік кімнати. — Лейтенант, що знову сталося? Ви ж сказали, що я вільний. Моє алібі перевірили!

Валерія скинула мокрий плащ прямо на підлогу коридору й подивилася на нього крижаним, абсолютно серйозним поглядом, від якого у хлопця всередині все обірвалося.

— Твоє алібі залізне, Максиме. — тихо, але неймовірно чітко промовила вона, роблячи крок уперед. — Але вчора в центрі Коломиї вбили Андрія Горбаня. Твого однокласника і будівельного магната.

Максим застиг, наче під дією сильного електричного розряду. Його обличчя в одну секунду стало сірим, а рушник вислизнув із заціпенілих пальців на підлогу, точнісінько як той гайковий ключ у боксі кілька днів тому.

— Як… як вбили? — ледь чутно, одним губами прошепотів він. — Андрій…

— Його отруїли, Максиме!Прямо під час бізнес-обіду, підсипали токсин у каву. Він помер за дві хвилини, з судомами й піною на губах, ще до приїзду швидкої. Точно так само, як і Сергій Кузуб. Почерк один і той самий, отрута та сама! — Валерія схопила його за плечі, змушуючи дивитися прямо на себе, і її голос перейшов на гарячий, напружений шепіт: — Це вже точно не збіг! Розумієш ти своїми заклиненими мізками чи ні?! Андрій не замовляв Сергія. Вони вдвох— жертви! Хтось методично, одного за одним, прибирає вашу випускну шістку. Андрій мав мільйони, владу, зв’язки, главк закривав через нього очі на розслідування — і його все одно дістали! А тепер подумай про себе: ти простий автомеханік, твоєї матері немає вдома, ти сидиш тут абсолютно один! Твої «тіні минулого» більше нікого не захищають, вони лише затягує зашморг на твоїй шиї! Якщо ти зараз же не розкажеш мені, що за таємниця пов’язує вас, наступний труп у Косові, який я буду описувати, буде твоїм!

Максим безсило притулився спиною до одвірка, його всього помітно затрясло, а дихання стало важким і переривчастим. Новина про смерть всемогутнього Андрія розбила його останній захист. Він зрозумів, що крижана вода з його нічних кошмарів нарешті підступила до самого порогу його дому.

— Максиме! Ти чуєш мене?! Андрія вбили теж вбили! Це вже не ігри Дениса з паперами, це мокрі справи! Досить грати в мовчанку! Андрій теж  знав про вашу таємницю. Поки ти вдавав, що тобі байдуже, його прибрали! Досить брехати. Розкажи мені нарешті, що саме ви приховуєте?!

— Я... я нічого не знаю, Валеріє. Про що ти взагалі? — голос Максима зривається, заїкається від страху

— Не смій мені брехати! На кону ваші життя!  Якщо ти зараз не розкажеш — ти наступний!

Максим істерично загострює голос, намагаючись переконати її і, перш за все, самого себе. Він починає ходити кімнатою, зазираючи у вікно крізь жалюзі.

— Нічого ми не приховуємо! Чуєш?! Нічого! Це дурня! Андрія вбили через якісь його власні борги або бізнес. Ми нічого не ховали, Валеріє! Тобі просто здалося, ти шукаєш змови там, де їх немає! Це все повна дурня! Забудь про це!