Розділ 9

Вечір у квартирі Максима минав під монотонний шурхіт зливи за вікном. На кухні тихо закипав чайник. Мати обережно складала речі в невелику дорожню сумку, час від часу тривожно зиркаючи на сина, який сидів за столом, підперши голову руками.

— Максиме, я все ж таки поїду, — тихо сказала, застібаючи блискавку на сумці. — У Олі ж ювілей, п'ятдесят років. Вона в Рівному вже все замовила, образиться, якщо не приїду. Мене не буде всього два дні, — підійшла ближче, поклавши руку йому на плече. На основній роботі вона заздалегідь випросила ці два дні. На підробітку в торговому центрі їй теж вдалося домовитися, знайшла жінку, яка підмінить її зі шваброю на вихідних, тож за гроші можна було не переживати. — Ти тільки будь обережним, синку, — її голос знову здригнувся від затаєного страху. — Нікуди не виходь вечорами. Двері зачиняй, мені так неспокійно на душі через цю слідчу з Коломиї…

— Все буде добре, мам. Їдь, привітай тітку Олю, — Максим спробував усміхнутися, хоча всередині все стискалося від передчуття біди. — Я постійно на роботі буду, а потім відразу додому. Не переживай.

Вранці вони коротко попрощалися на порозі, і мати поїхала на автостанцію. Максим зачинив квартиру, звичним рухом сховав забинтоване зап'ястя під довгий рукав куртки й рушив до автосервісу. Він сподівався на спокійну зміну, але щойно переступив поріг боксу, зрозумів — спокою не буде.
Атмосфера в автосервісі була розпечена до межі. Пневмоверти мовчали, а робітники не порпалися в моторах, а стояли купкою біля третього підйомника. Щойно Максим увійшов, усі погляди миттєво схрестилися на ньому, мов леза.

— О, з'явився! Наш головний фігурант! — голосно й уїдливо вигукнув Микола кидаючи гайковий ключ на верстат. — Ну що, Максе, розкажеш, як у відділку посидів?

Старший майстер Толік зробив крок уперед, суворо примруживши очі й тримаючи в зубах непідкурену цигарку. Його голос звучав глухо й розчаровано:

— Ти нічого не хочеш нам пояснити, Максиме? Учора патрульні приїхали, забрали тебе під білі рученьки прямо з боксу. А дівчина-поліцейська перед цим у шефа в кабінеті такі питання ставила, що в Олега Петровича аж тиск піднявся.

— Хлопці, та там просто формальність… — спробував виправдатися Максим, задкуючи до стіни.

— Яка формальність?! — перебив Микооа, підходячи майже впритул і тицяючи в нього пальцем. — Ти ж нам тут усім у вічі брехав! Казав, що Сергія сто років не бачив, що зв'язок втратив, коли той у Коломию поїхав! А мент Савчук, який учора папери привозив, проговорився ходовикам. Поліція камери в супермаркеті підняла! Ти ж із Сергієм там обіймався, номер свій йому давав, а потім тікав від нього як ошпарений! Чому ти збрехав? Ти що, якось замазаний у тому, що його отруїли?

Максим застиг, важко ковтаючи сухе повітря. Весь бокс — Микола, Толік, хлопці з сусідніх підйомників — обступили його щільним кільцем, вимагаючи відповіді. Його залізне алібі з крамницею захищало його від камери слідчого, але тут, серед своїх, його власна брехня перетворила його на головного вигнанця. Коло навколо Максима стискалося все дужче. Микола  стояв майже впритул,
Толік важко дихав, чекаючи відповіді, а решта ходовиків похмуро мовчали, перекриваючи шлях до єдиного виходу з боксу. Максим відчував, як спиною крізь тонку тканину куртки пробивається холод залізного стелажа. Його забинтоване зап'ястя знову запекло фантомним болем.

— Ну?! Чого занімів? — знову гаркнув Микола, насуваючись на нього. — Тобі мову відняло, чи ти…

— А ну цить! Розкудахкалися тут, як баби на базарі! — громовий, розлючений голос розірвав напружену тишу боксу.

Всі миттєво обернулися. На порозі стояв сам директор автосервісу — Олег Петрович. Його обличчя було червоним від гніву, куртка розстебнута, а в руках він стискав пачку якихось накладних. Його поява була настільки раптовою, що хлопці біля підйомника слухняно відступили на крок назад, розриваючи щільне кільце навколо Максима. Директор швидким, важким кроком підійшов до гурту, гнівно зиркаючи на робітників з-під сивих брів:

З розмаху ляснув паперами по найближчому верстату, від чого металеві болти лунко підскочили вгору.
Тицьнув пальцем в Миколу, змушуючи того опустити занесений кулак і поспіхом відійти вбік.
Його авторитет на сервісі був незаперечним, тож жоден із майстрів не наважився промовити бодай слово на свій захист.

— Ви що тут влаштували, га?! — кричав Олег Петрович, аж задихаючись від обурення. — Миколо, в тебе на другому підйомнику «пасат» розібраний стоїть, клієнт через годину приїде! Толіку, ти старший майстер чи хто? Чому в тебе люди замість роботи самосуди влаштовують посеред зміни?! У нас автосервіс чи допитова кімната?

— Та Петровичу, ми просто… — спробував бовкнути Толік, ховаючи цигарку в кулак.

— Я знаю, що ви! — відрізав директор, не даючи йому договорити. — Поліція вчора розібралася. Максим перед ними чистий, у нього залізне алібі, слідча з Коломиї мені особисто підтвердила, що звинувачення знято! Він свідок, і це його особиста справа. А якщо хтось із вас хоче замість ремонту машин попрацювати слідчим — пишіть заяви на звільнення прямо зараз, я нікого не тримаю! Ринок праці великий, швидко вам заміну знайду.

У боксі запала тиша, в якій було чути лише важке дихання Олега Петровича. Микола роздратовано шмигнув носом, підняв свій гайковий ключ і поплентався назад до своєї машини. Решта ходовиків теж почали мовчки розходитися по своїх робочих місцях, вдаючи, що дуже зайняті. Директор повернувся до Максима, який усе ще стояв блідий, притиснувшись спиною до стелажа. Погляд Олега Петровича трохи пом'якшав, але залишався серйозним.

— А ти, Максе, бери інструмент і дуй на третій підйомник, — тихо, але твердо сказав він. — Робота сама себе не зробить. Мені твої прогули і розборки теж не потрібні. Працюй так, щоб я більше ніяких криків тут не чув.

Максим швидко, полегшено кивнув, підняв із підлоги викрутку і поспіхом рушив до розібраного капота. Директор врятував його від розправи колег, але Максим чітко розумів: цей робочий день наодинці з похмурими поглядами хлопців буде справжнім пеклом.