Розділ 5

Наступного ранку Валерія прокинулася рано. Сонце ледь пробивалося крізь густий карпатський туман, а за вікном готельного номера монотонно й стрімко шуміла річка Рибниця. Вона якраз заварювала каву в маленькому готельному чайнику, коли її мобільний телефон на тумбочці раптово вибухнув гучним, різким дзвінком. На екрані висвітився номер того самого молодого лейтенанта — напарника капітана Мартинюка. Валерія миттєво зняла слухавку.

— Лейтенант Громенко слухає, — чітко відповіла вона.

З того боку лінії почулося важке, збуджене дихання колеги. У його голосі більше не було вчорашньої зверхності чи іронії — лише чистий професійний шок від того, що він щойно побачив на моніторі.

— Валеріє… Це лейтенант Савчук із Косівського відділу, — швидко, майже заїкаючись, заговорив він. — Я тут… я в охороні супермаркету. Ми підняли архіви відеокамер за останні три доби, як ви й казали. Виявилося, ви були абсолютно праві.

Валерія затамувала подих, сильніше стиснувши слухавку в руці.

— Що там? 

— Позавчора, за кілька годин до смерті Сергія, вони справді перетиналися, — Савчук збуджено зашелестів якимись паперами на тому кінці дроту. — Камера на касах і у відділі бакалії чітко зафіксувала Максима. Він стояв біля полиць із кавою. До нього підійшов Сергій. Вони розмовляли кілька хвилин. На відео видно, що Максим сильно нервував, а потім буквально вискочив із магазину, кинувши товар. Сергій побіг за ним на вулицю. Вулична камера зафіксувала, як Сергій наздогнав його, вони про щось сперечалися, а потім Максим продиктував йому свій номер телефону. Сергій забив його в мобільний прямо там, на дорозі.

Валерія відчула, як по тілу пробігла легка хвиля задоволення від власної правоти. Пазл офіційно склався на цифровому рівні.

— Чудово, Савчук. Оформлюй вилучення цього запису на флешку під протокол, — залізно наказала вона. — Тепер у нас є офіційний доказ того, що Максим збрехав під час першого опитування і вчора мені в кабінеті директора. Він бачив Сергія, він дав йому свій новий номер особисто, і їхня розмова по телефону не була випадковістю. Завозь відео Мартинюку, а я виїжджаю до відділку. Сьогодні ми викличемо Максима на офіційний допит, і тепер йому не вдасться сховатися за спину матері чи вигадати чергову відмазку.

Валерія завершила дзвінок і  зробила швидкий ковток гарячої кави та почала поспіхом збирати документи. Час чуток та здогадок у Косові закінчився — тепер у неї на руках були реальні факти.

За пів години Валерія вже впевнено крокувала коридором Косівського відділку. Вона рішуче відчинила двері кабінету й застала там саме ту картину, на яку й очікувала. Капітан Мартинюк і молодий лейтенант Савчук сиділи, нахилившись над старим монітором комп’ютера. У кабінеті панувала тиша, порушувана лише монотонним гудінням системного блока та шумом карпатського дощу за вікном.
Побачивши Валерію, капітан повільно відкинувся на спинку крісла. На його обличчі вже не було вчорашньої зверхності, лише похмура зосередженість людини, яку змусили визнати власну помилку.

— Приїхала, Коломия… — глухо буркнув Мартинюк, кивнувши на екран. — Сідай. Дивись, що твій протеже там улаштував.

Валерія підсунула стілець ближче до монітора. Савчук натиснув на клавіатурі кнопку відтворення, і на екрані з'явилася зерниста, але цілком чітка картинка з камери внутрішнього спостереження супермаркету, переглядаючи  запис секунда за секундою. На екрані з'явився Максим, який блукав між рядами й застиг біля полиці з кавою. Навіть на поганій якості відео було помітно його напружену статуру. До нього підійшов Сергій, усміхнений, у своїй поношеній куртці, й дружньо ляснув його по плечу. Максим сіпнувся, наче від удару струмом, і його поведінка миттєво змінилася — він почав задкувати, закриваючи обличчя руками.

— Дивись сюди, — Мартинюк ткнув товстим пальцем в екран, коли картинка переключилася на зовнішню камеру біля входу. — Ось тут Сашк… тобто Сергій, наздоганяє його біля кіоску. Бачиш, як Максима перекосило? Він ледь на ногах стоїть, за стіну тримається. А потім дістає мобільний.
На відео чітко зафіксувався момент: Максим диктує цифри, а Сергій швидко вбиває новий контакт у свій телефон. Після цього Максим буквально тікає з кадру, а Сергій розгублено дивиться йому вслід.

Валерія схрестила руки на грудях і повернулася до капітана.

— Ну що, капітане? Все ще вважаєте, що це випадковий дзвінок старого знайомого, від якого Максим просто відмахнувся? Він збрехав нам усім. Він бачив Сергія в день, розмовляв із ним,в день вбивства, особисто дав йому свій новий номер, а наступного дня — прогуляв роботу й намагався сховати поранену руку в кабінеті директора.

Мартинюк важко зітхнув і потер обличчя долонями.

— Твоя правда, лейтенантко. Хлопець зав'язаний у цьому по самі вуха. Савчук, виписуй офіційну повістку на допит. Відправляй патрульних до нього на сервіс. Нехай привезуть цього механіка сюди, і цього разу розмовлятимемо з ним уже зовсім інакше.

Опівдні до воріт автосервісу повільно під'їхав білий патрульний автомобіль із синіми номерами.
Пронизливе виття сирени вмикати не стали, але яскраві проблискові маячки на даху, що спалахнули в сірих косівських сутінках, миттєво прикували до себе увагу всіх робітників. З машини вийшли двоє патрульних у повній екіпіровці й рішуче попрямували прямо до третього підйомника, де працював Максим. Гул інструментів у боксі почав стрімко вщухати, поступаючись місцем важкій, тривожній тиші:
Микола повільно опустив підйомник і відійшов убік, злякано переглянувшись із ходовиками.
Старший майстер Толік вийшов із підсобки, тримаючи в руках замаслену ганчірку, і насупився, але заступатися не став. Максим застиг під розібраним капотом, так і не випустивши з рук викрутку, а його обличчя миттєво стало білішим за стіну.

— Громадянин Шишацький? — суворо запитав старший сержант, зупиняючись за крок від нього і тримаючи руку на ремені поруч із кобурою. — Лейтенантка  Громенко викликає вас до Косівського районного відділу для надання офіційних свідчень у справі про вбивство Сергія Кузуба. Ось повістка.