Розділ 4

Кабінет начальника Коломийського міського відділу поліції тонув у вечірніх сутінках. Полковник сидів за масивним столом, розглядаючи документи у папці, а перед ним, випрямившись, стояла молода лейтенантка Валерія. На ній охайно випрасувана форма, а в затятому погляді карих очей читалося явне нерозуміння ситуації.
Вона щойно почула наказ про своє нове відрядження і не збиралася мовчки з цим погоджуватися.

— Товаришу полковнику, я не зовсім розумію логіку цього рішення, — прямо, без зайвих передмов заявила Валерія. — Мене відправляють у Косів розслідувати смерть цього хлопця, Сергія. Але для чого? Хіба в Косові своїх слідчих немає? Там цілий районний відділок працює, вони знають там кожен кущ, усіх місцевих. Навіщо туди їхати мені?

Полковник повільно закрив папку, зняв окуляри для читання і втомлено потер перенісся. Потім підвів на неї спокійний, серйозний погляд.

— Немає в них нічого, Валеріє, — глухо відповів начальник, відкидаючись на спинку крісла. — Косівські колеги зайшли у глухий кут. Усе, що вони спромоглися зробити — це опитати сусідів, які нічого не знають, і зафіксувати останній дзвінок на мобільний якогось автомеханіка. Вони топчуться на одному місці й починають списувати все на банальне побутове отруєння. Мені потрібна там людина зі свіжими мізками, яка не замилена місцевими зв'язками й погляне на картину збоку. — Він підвівся, підійшов до вікна й кивнув на темні вулиці Коломиї: — Косівські слідчі занадто поспішають закрити справу, щоб не псувати статистику району. Вони шукають очевидне, пропускаючи дрібні деталі, які не вписуються в їхній простий шаблон. Там потрібен твій аналітичний склад розуму, адже ти вмієш помічати те, чого інші просто не бачать уперто. Ти вмієш чіплятися за дрібниці, Лєро, — продовжив полковник, повернувшись до неї. — Якісь нестиковки в часі, дивні речі в кімнаті, поведінка свідків... Те, повз що інші пройдуть і не зауважать, у тебе викличе правильні запитання. Покійний Сергій тривалий час жив тут, у нас у Коломиї, і його смерть якось пов'язана з його поспішним поверненням до Косова. Збирай речі. Візьми одну з службових машин. Офіційно ти входиш у групу як прикомандирований слідчий. Розкопай, що вони там пропустили.

Валерія секунду мовчала, обмірковуючи слова начальника. Бунт всередині згас, поступившись місцем професійному азарту. Вона коротко кивнула, чітко розвернулася на підборах і вийшла з кабінету, готова до завтрашньої поїздки, яка неминуче приведе її в Косів — прямо до Максима.

Валерія прокинулась раніше будильника. Квартира була занурена в тишу, яка завжди здавалась їй надто правильною. Наче світ ще не вирішив, яким буде цей день — спокійним чи черговим нагадуванням, що спокою тут не існує. Вона сіла на край ліжка, кілька секунд просто дивилась у порожній простір, потім підвелась. Звичні рухи. Вода. Кава. Телефон. Все як завжди.
На кухні було прохолодно. Валерія не вмикала світло — їй подобалось це ранкове напівтемрява, коли речі ще не набули остаточних форм, і можна було не думати про зайве. Кава закипіла. Телефон мовчав. І це було добре.
Зробивши перший ковток і спираючись на стіл, дивлячись у вікно. Місто прокидалось повільно, без ентузіазму. Люди рухались тротуарами так, ніби вже запізнились, навіть якщо день щойно почався. Валерія не поспішала. Вона навчилась не поспішати давно. Бо все важливе завжди знаходить тебе саме. Телефон задзвонив різко, ніби розрізав тишу навпіл. Кинувши швидкий погляд на екран Валерія відповіла одразу:

— Громенко.

Голос на тому кінці був короткий, напружений.

— Ти вже в дорозі? — запитав полковник.

— Вже виїжджаю, сказала  і завершила дзвінок.

Місто пропливало повз — однакові будівлі, однакові перехрестя, однакові обличчя людей, які не знали, що десь поруч уже закінчилось чиєсь життя. Валерія дивилась вперед, тримаючи кермо спокійно, без зайвих рухів. Машина зупинилася біля відділку.
Валерія вже переступала поріг Косівського районного відділу поліції. За вікном шумів дрібний карпатський дощ, а в коридорах пахло сирістю, старою фарбою та міцною кавою. Знайшовши потрібний кабінет, впевнено відчинила двері й увійшла в середину.

За столом сиділи двоє косівських слідчих — капітан Мартинюк, чоловік років сорока п'яти з помітним черевцем, та його молодий напарник, старший лейтенант. Побачивши на порозі молоду дівчину у формі, вони навіть не ворухнулися, лише обмінялися промовистими поглядами.
Валерія одразу відчула на собі густу, приховану зневагу місцевих старожилів:
Капітан навіть не підвівся, продовжуючи демонстративно гортати якісь папери й не поспішаючи вітатися. Молодший лейтенант єхидно усміхнувся, відверто розглядаючи її з ніг до голови, наче перед ним була не колега, а випадкова відвідувачка.
На її привітання вони відповіли лише сухим, ледь чутним бурчанням під ніс.

— Лейтенантка Валерія Громенко, прикомандирована з Коломиї для допомоги у розслідуванні справи Сергія Кузуба, — чітко й твердо представилася, поклавши на стіл своє посвідчення та розпорядження про відрядження.

Капітан Мартинюк нарешті відсунув папку, відкинувся на спинку стільця і зверхньо подивився на неї, примруживши очі.

— Ну привіт, Коломия… — протягнув  із помітною іронією у голосі. — Допомоги, кажеш? І чим же нам може допомогти молода дівчинка, яка тільки-но з академії випустилася? У нас тут, знаєш, не велике місто з камерами на кожному стовпі. У Косові свої порядки, своя специфіка. Ми тут розслідуємо реальну смерть, а не папірці в кабінетах перекладаємо. Що там твій начальник собі думав, коли тебе сюди відправляв? Що ми тут без Коломиї труп від отруєння відрізнити не зможемо?

Його напарник тихо пирснув від сміху, задоволений реплікою керівника. Валерія навіть не кліпнула. Вона звикла до такого ставлення з боку чоловіків-колег, які вважали молодих слідчих нездатними на серйозну роботу. Вона підійшла ближче до столу, вперлася в нього руками й подивилася капітану прямо в очі, спокійно відповівши: