Розділ 2

Ранок зустрів Максима важким, сірим світлом, що пробивалося крізь завішені вікна. Розплющивши очі навіть  не одразу зрозумів, де перебуває. Голова наче налита свинцем, а в роті пересохло. Спроба поворухнутися відгукнулася різким, пульсуючим болем у лівому зап’ясті. Погляд упав на руку щільно замотану білим медичним бинтом, крізь який ледь помітно проступала бура пляма. Спогади про
минулу ніч повернулися лавиною, змусивши його серце стиснутися. Повернувши голову Максим на мить занімів, на стільці біля ліжка, в халаті сиділа мати. Вигляд в неї такий , ніби за одну ніч жінка постаріла на кілька років. Її застигла, плечі опустилися під вагою невидимого тягаря. Світло світанку
безжально підкреслювало її стан. Глибокі тіні, які залягли навколо очей виказуючи абсолютне виснаження. Червоні капіляри сіткою покривали білки —  вона не заплющила очей ні на хвилину. Тремтячі пальці судорожно стискали поділ халата, на якому виднілися запрані, ледь помітні сліди крові. Щойно Максим поворухнувся, її погляд миттєво зупинився на ньому. У цих очах не було гніву чи докору — лише безмежна, всепоглинаюча материнська туга і тваринний страх.

— Прокинувся… — її голос прозвучав настільки тихо й хрипко, що більше нагадував шурхіт сухого листя. Повільно простягнувши руку та торкнувшись його чола, перевіряючи, чи немає лихоманки. Її долоня така холодна, але цей дотик повернув Максиму відчуття, що він усе ще живий, попри те, що намагався зробити кілька годин тому. — Я знаю Максиме, я все пам’ятаю, —  голос знову став м’яким, втрачаючи нещодавню жорсткість. Обережно послабивши стиск просто ніжно гладила його здорову долоню, — Подивися на мене, ти не один. —  Максим підвів на неї повні відчаю очі. Мати нахилилася зовсім близько притиснувшись  до його чола гаряче зашепотівши намагаючись закарбувати кожне слово в його голову: —  Згадай ту ніч, коли ти прийшов увесь мокрий і змерзлий. Ти все мені розповів, що я тоді сказала? Мовчати! Ми вирішили це разом. Ніхто нічого не дізнається, чуєш мене? Все буде добре, цей жах мине. Я нікому не віддам свого сина.

Її впевненість і материнське тепло подіяли як заспокійливе. Максим заплющивши  очі вперше за довгий час глибоко, рівно видихнув. Наступні кілька днів минали у тихій, майже примарній домашній рутині.
Максим зателефонував на роботу та взяв кілька вихідних під приводом побутової травми, щоб ніхто не
побачив розрізане зап'ястя. Життя звузилося до меж їхньої невеликої квартири. Мати щоранку обережно змінювала пов'язки, обробляючи краї рани, яка поступово затягувалася новою рожевою
шкірою.

Готувала його улюблені гарячі бульйони, змушуючи з'їдати все до останньої ложки, щоб повернути сили. Максим допомагав їй у дрібних справах, які міг робити однією рукою — протирав пил або чистив овочі до обіду. Більше не згадувавши ні ту страшну ніч у ванній, ні події на березі річки. Вдвох старанно вдавали, що вони звичайна, щаслива родина. Ця рутина заколисувала, даруючи Максиму ілюзію безпеки, поки рука гоїлася, а дні повільно минали один за одним.

В продуктовому магазині Максим роздивлявся полицю з кавою, намагаючись зосередитися на виборі,
коли чийсь важкий сплеск по плечу змусив його здригнутися. Серце миттєво злетіло до горла, а ліва рука в кишені куртки судомно стислася в кулак. Різко розвернувшись занімів від несподіванки, перед ним, тримаючи напівпорожній кошик, стояв Сергій. Усміхнений, у потертій куртці. Для Максима, якого щоночі переслідували кошмари про воду та смерть, ця зустріч наче  удар струмом.

— Максе! Ну привіт! Оце так зустріч, скільки років! — Сергій щиро всміхнувся  протягуючи  руку для привітання.

Максим хапаючи повітря ротом, на силу витиснув із себе подобу усмішки й невпевнено протягнув у відповідь праву руку, голос прозвучав глухо:

— Привіт, Сірий… Ти ж… ти звідки тут? Ти ніби в Коломиї живеш ?

— О-о, брате, там довга історія, — Сергій махнув рукою і його обличчя одразу посмурніло. — Все, відгуляв сімейне життя, розлучився я з дружиною, зібрав свої пожитки  й повернувся назад, у батьківський дім. Немає мені чого там робити. —  Сумно зітхнувши та перебираючи пальцями ручку кошика, де лежали кілька пачок дешевих макаронів та хліб. Затишок і впевненість, які колись були    притаманні Сергію, кудись зникли. Зараз він виглядав втомленим і побитим життям. —  Проблем тепер вище даху, — продовжив Сергій, ближче підходячи до Максима й стишуючи голос. — Колишня вже подала на аліменти, сума така, що за голову беруся. Потрібно терміново якусь роботу тут шукати, інакше  борги з'їдять. Блукаю от по місту, розпитую знайомих, може, десь якесь місце звільнилося. Ти, до речі, нічого не чув? Мені будь-яка копійка зараз потрібна.

Максим дивився на нього і чув, як у його власних вухах починає шуміти кров. Сергій повернувся, шукає
роботу, збирається жити поруч. Минуле, яке Максим так ретельно намагався поховати на дні річки й забинтувати на своєму зап'ясті, щойно наблизилося до нього посеред людного супермаркету. Слова Сергія про роботу й аліменти почали віддалятися, перетворюючись на суцільний, позбавлений сенсу гул. Максима раптово накрила гаряча хвиля паніки. Стіни супермаркету, завішані яскравими вивісками, почали звужуватися, а повітря стало таким густим і задушливим, як вода у нічних кошмарах. Він відчув, як серце з шаленою швидкістю застукало в ребра, а на чоло виступив холодний піт. Замотане під одягом зап'ястя знову відгукнулося гострим, фантомним болем.

— Максе? Тобі погано? Ти якийсь блідий, — Сергій зробив крок ближче, з тривогою вдивляючись у обличчя товариша, простягнувши руку, щоб доторкнутися плеча.

Цей рух став останньою краплею, Максиму здалося, що якщо Сергій доторкнеться до нього той закричить на весь магазин.

— Мені… мені треба йти. Вибач, Сірий, термінова справа, — випалив хрипким, чужим голосом, навіть не впізнаючи себе. —  Різко розвернувшись ледь не збивши Сергія з ніг,  швидко пішов геть поміж рядами. Кинув пакунок кави  на полицю з консервами і майже побіг, зачіпаючи плечима інших
покупців та їхні візки. Проігнорувавши  вигуки касира, коли без черги та закупів протиснувся крізь вузький вихід для покупців. Вирвавшись на вулицю, Максим жадібно хапав прохолодне осіннє повітря. Притиснувшись спиною до холодної цегляної стіни супермаркету, ховаючи тремтячі руки в кишені куртки. Перед очима все ще кружляли кольорові плями, а в голові пульсувала одна-єдина думка: Сергій повернувся, ще одна людина, яка знає таємницю. Максим рушив у бік дому, майже не розбираючи дороги, мріючи лише про одне — зачинитися у своїй кімнаті. Максим встиг відійти від супермаркету лише на кілька кроків, коли позаду пролунали швидкі, важкі кроки.