Розділ 1

Максим вирвався з полону кошмару з хрипким, судомним криком. Різко сівши на ліжку, заходячись важким, глухим кашлем, ніби його легені й справді були вщент забиті холодною річковою водою.
Пальці судорожно вчепилися в горло, намагаючись проштовхнути всередину бодай ковток рятівного повітря. Серце шалено калатало у грудях, готове вистрибнути назовні, а тіло пробило 
дрібні  лихоманкові дрижаки.

— Це лише сон… лише сон, — прохрипів він крізь зуби, заплющуючи очі й намагаючись заспокоїти тремтіння. Але прокляте видіння все ще стояло перед очима, свіже й занадто реальне. У тому сні він біг задихаючись, рятуючись від невидимої загрози, поки земля раптово не зникла з-під ніг.

Падіння було стрімким, а удар об темну, крижану гладінь води — приголомшливим. Вода миттєво
обхопила його тіло, сковуючи рухи. Максим відчайдушно борсався, намагаючись винирнути, його рот
відкривався у німому крику про допомогу, але замість повітря всередину затікала гірка, придушлива гниль. Він захлинався, втрачаючи сили, і коли здавалося, що кінець уже близько, якась невідома сила
виштовхнула його на поверхню. Жадібно ковтаючи повітря, Максим розплющив очі й побачив крізь пелену бризок силуети на березі. Там стояла компанія підлітків які  розмахували руками, вказували на нього пальцями й щось дико, надривно кричали, але звуки розчинялися, не долітаючи до його вух. 

Максим придивився , шукаючи порятунку, і в ту ж мить його пройняв справжній, первісний жах.
Серед цих підлітків, у самому центрі, стояв він сам. Точна копія його з минулого. Двійник дивився прямо на нього холодними, байдужими очима і шкірився у моторошній посмішці. Цей видовищний абсурд змусив Максима закричати від безсилля та паніки. Останній крик захлинувся, коли чорна, бездонна безодня під водою знову розкрила свої обійми й остаточно поглинула його, повернувши до реальності нічної кімнати.

Максим сидів нерухомо, вслухаючись у густу, хворобливу тишу нічної кімнати. Поступово реальність почала витісняти залишки кошмару, повертаючи звуки та обриси навколишнього простору. Місячне світло пробивалося крізь щілину у фіранках. Воно розрізало напівтемряву кімнати довгою, блідо-синьою смугою, схожою на лезо. У цьому холодному промені повільно й безтурботно кружляли порошинки, що контрастували з тим хаосом, який щойно вирував у голові Максима. Кожна річ навколо здавалася чужою  та зловісною:

Крісло в кутку перетворилося на горбатий чорний силует. Одяг на спинці стільця нагадував людину, яка причаїлася в очікуванні. Електронний годинник на тумбі  миготів отруйно-зеленими цифрами.
Тиша навколо не була абсолютною — вона складалася з монотонних, тихих звуків, які зазвичай ігноруються вдень, але вночі стають гучнішими. Десь на стіні ледь чутно й ритмічно цокав старий годинник, відраховуючи секунди, мов краплі води, що падають на дно глибокого колодязя. За вікном, у кронах дерев, тужливо й протяжно зітхав нічний вітер. Його пориви змушували віконну раму ледь помітно, рипуче здригатися.

Максим перевів погляд на стелю. Там, у кутку, густішали важкі тіні. Йому здалося, що кімната все ще зберігає вологість і холод того самого берега з його сну. Максим нарешті відкинув вологу від поту ковдру, опустивши босі ноги на холодну підлогу, і цей дотик трохи протверезив його. Тіло все ще слухалося погано, а м'язи нили від перенапруження, ніби він справді щойно боровся з річковою течією.
Повільно підвівшись  рушив у темряві, орієнтуючись на пам'ять. Кожна мостина під його вагою зрадницьки й лунко рипіла в нічній тиші. У ванній кімнаті Максим не став вмикати верхнє світло, щоб не різати очі, лише намацав вимикач невеликого бра над раковиною. Тьмяна лампа спалахнула із секундним тріском, заливши кахель блідо-жовтим напівсвітлом.

Кран важко повернувся і видав глухе металеве гудіння. Струмінь крижаної води з шумом ударив
об порцеляну раковини. Максим зачерпнув воду повними долонями й різко хлюпнув собі в обличчя.
Холод миттєво обпік шкіру. Він важко видихнув і повторював це знову й знову, намагаючись фізично змити з себе липкі залишки кошмару, запах річкової тліні та образ свого підліткового двійника. Вода стікала по підборіддю і шиї, залишаючи мокрі доріжки на грудях. Випрямившись та спершись руками в краї раковини, повільно підняв голову та подивився на своє відображення у дзеркалі, сподіваючись побачити там лише себе дорослого.

Сон більше не йшов. Максим повернувся до кімнати, але ліжко здавалося розпеченим, а стіни тиснули,
наче лещата. Зрозумівши, що заснути не вдасться, він роздратовано поплентався на кухню. Головна думка, яка зараз випалювала мозок, була одна — знайти бодай щось міцне, щоб заглушити цей клятий страх всередині. На кухні панував сутінок. Обійшовшись без світла, Максим почав навпомацки перевіряти полиці.

Перша шафка — лише банки з крупою та спеціями. Нижня тумба — порожній посуд, який озвався гучним, розлюченим брязкотом. Полиця над раковиною — коробки з чаєм. Нічого. Злість закипала в ньому, витісняючи залишки нічного заціпеніння. Максим почав діяти різкіше, з гуркотом відчиняючи й зачиняючи дверцята, перевертаючи все догори дриґом у безплідних пошуках заначки. Від цього шуму прокинулася його мати. У дверях кухні з'явився її худий силует, загорнутий у старий халат. Вона клацнула вимикачем, і м'яке жовте світло залило безлад, який Максим уже встиг влаштувати.

— Максиме? Що ти робиш у такий час? —  її голос тремтів від утоми та тривоги.

Дикий погляд метався по кімнаті.

— Мамо, де горілка? Дай мені щось випити! Ну хоч щось, я знаю, що у тебе має бути! — його голос зірвався на хрипке благання, у якому чулися відчай і безсилля.

Мати дивилася на сина з невимовною тугою. Серце стискалося від болю; від занадто довгого картання, і понад усе на світі хотіла повернути синові колишній спокій, захистити його, але просто не знала як.

— Максиме, заспокойся, будь ласка... Немає нічого. Я дійсно все викинула, немає алкоголю, — тихо, майже пошепки сказала вона, роблячи крок назустріч і протягуючи до нього тремтячі руки. — Прошу тебе, синку, зупинися. Подивися на себе. Ти ж просто руйнуєш своє життя...