Пролог

Ліс виглядав красивим лише здалеку.Коли вони приїхали, Лія одразу це відчула — повітря тут було густіше, ніж у місті, ніби кожен звук затримувався між деревами довше, ніж мав би.

— Тут спокійно, — сказав батько,витягаючи сумки з автівки.

Мати мовчки оглянула територію орендованого будиночка.

— Спокійно, — повторила  так, ніби не вірила цьому слову.

Лія не слухала. Вона вже дивилась на ліс. Темний, щільний, майже непроникний. Це звичайний
відпочинок. Прогулянки, їжа на веранді .Спроби батьків зробити вигляд, що все нормально.
Але Лія відчувала напругу між ними так само чітко, як холод під вечірнім вітром. Сварка почалась через дрібницю. Ніхто навіть не пам’ятав через яку саме.

— Ти знову все ускладнюєш, — сказав батько.

— Я? — голос матері став різкішим. — Це ти вирішив, що ми повинні приїхати сюди.

— Навіщо було взагалі погоджуватися на цюпоїздку, якщо ти від самого міста сидиш із таким обличчям, наче тебе везуть на ешафот? Тобі вічно все не так!

— Мені не так, тому що  цей будиночок — твоя безглузда ідея фікс! — Олена зробила крок уперед, її кулаки стислися. — «Давай побудемо разом, втечемо від гаміру, це врятує наш шлюб». Втекли? Подивися 
на нас! Ми навіть години тут не провели, а вже готові повбивати одне одного. Ти витягнув нас сюди, щоб просто вдати, ніби у нас усе добре. Але нічого не добре, Сергію! Ми чужі люди.

— З тобою неможливо бути рідним! — гаркнув чоловік, і його обличчя побагряніло від гніву. — Ти тільки пиляєш, контролюєш і висуваєш претензії! Я намагаюся щось зробити, зняв цей бісів котедж на
останні гроші, а від тебе жодного «дякую». Тільки вічне невдоволення.

— Дякую? За що? За те, що ти емоційно закрився від мене вже рік тому? — крикнула Олена, і в її очах блиснули сльози безсилля. — Ти став тінню, ти не розмовляєш зі мною! Ми живемо як сусіди в комуналці, а тут ти захотів романтики серед лісу? Це смішно!

— Знаєш що? Мені це набридло, — Сергій різко розвернувся спиною, демонструючи повне небажання
слухати далі. — Розбирай свої торби сама. Я йду на дрова подивлюся, від твого крику голова розколюється.

Поки дорослі випалювали навколо себе простір роками накопиченими образами, на дерев’яних сходах, що вели на другий поверх будиночка, сиділа дев'ятирічна Лія. Вона міцно стискала в руках старого плюшевого ведмедика, втиснувши голову в плечі. Ці голоси — гучні, злі, отруйні — переслідували її у міській квартирі, в автомобілі, а тепер прийшли за нею навіть сюди, в цей гарний лісовий будиночок.
Дівчинка так сподівалася, що тут, серед високих дерев, тато і мама нарешті посміхнуться одне одному. Наївно вірила, що вони знову стануть такими, як на старих світлинах у рамочках. Лія підвела очі. Батьки стояли в різних кутках вітальні, важко дихаючи й ігноруючи існування одне одного. Вони були так близько і водночас на відстані всесвіту.

Дівчинка тихо, наче привид, спустилася сходами. Батьки навіть не повернули голів. Вона шмигнула повз
кухонну зону до вхідних дверей, які Сергій залишив прочиненими. Крок на дерев’яну терасу, потім босі ноги торкнулися прохолодної лісової трави. Вона навіть не взула кросівки — просто хотіла втекти.Намет біля галявини, припаркований автомобіль і затишне світло з вікон котеджу почали швидко віддалятися. Лія розвернулася і швидко, переходячи на біг, рушила вглиб сутінкового лісу. Туди, де
замість криків дорослих панувала німа, велична тиша. Вона просто хотіла знайти місце, де її серце перестане так шалено битися від страху.

Сутінки опустилися на ліс раптово, наче важка синя завіса. Дерева, які вдень здавалися Лії величними й привітними, тепер перетворилися на гігантські чорні силуети, що стискали простір навколо неї.
Золотаві промені сонця зникли, лишивши по собі лише блідо-сіру смужку неба над головою.
Птахи замовкли. Натомість них ліс наповнився чужими, лякаючими звуками — моторошним уханням сови, тріском сухої кори та шелестом папороті від вечірнього вітру. Прохолодне лісове повітря швидко
просочувалося крізь тонку кофтину дівчинки, змушуючи її дрижати. Лія зупинилася біля величезної
покрученої сосни. Серце калатало десь у горлі. Вона озирнулася назад, намагаючись розгледіти бодай натяк на затишне жовте світло з вікон дерев’яного будиночка.

— Мамо?.. Тату?.. — тихо, майже пошепки покликала вона.

Навколо панувала глуха, байдужа тиша. Дівчинка подивилася під ноги — під босими ніжно-рожевими стопами була лише волога трава, коріння та гостра хвоя. Вона бігла не озираючись петляючи між чагарниками, і тепер поняття не мала, в якій стороні залишився котедж. Лія міцніше притиснула до себе плюшевого ведмедика, шукаючи в іграшці бодай якийсь захист. Гарячі сльози нарешті покотилися по щоках, розмиваючи нічні тіні. Більше всього на світі їй зараз хотілося знову почути голоси батьків. Нехай навіть злі, нехай вони кричать і сваряться — аби тільки не ця чорна, безмежна лісова пустка, яка затягувала її все глибше у свої тенета.

Лія сіла на землю, підібгавши під себе змерзлі ноги, і зрозуміла найстрашніше: вона абсолютно сама,  заблукала. У середині дерев’яного будиночка нарешті запала тиша, важка, отруйна та холодна. Олена
стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях і вдивляючись у темряву. Сергій сидів за столом, розтираючи скроні. Обидва почувалися спустошеними після чергового раунду взаємних звинувачень.

— Досить, — глухо сказала Олена, не обертаючись. — Я більше не можу. Потрібно покликати Лію вечеряти, а завтра вранці ми повертаємося до міста. — вона рушила до дерев’яних сходів. Сергій
лише важко зітхнув, знову занурюючись у телефон. — Ліє! — гукнула Олена, піднімаючись на
другий поверх. — Доню, йди їсти.

Відповіддю озвалася тиша. Олена штовхнула двері її кімнати. Світло від настільної лампи вихопило обережно застелене ліжко. Плюшевого ведмедика, з яким дівчинка ніколи не розлучалася, на подушці не було. На стільці лежали кросівки.— Сергію, Лія з тобою? — крикнула Олена вниз, і в її голосі вперше прокинулися нотки тривоги.