Пролог. Січень 2013

Я розправляю спідничку в червону клітинку, хоча насправді просто витираю об неї спітнілі долоні. Тканина вже, мабуть, мокра від моїх пальців, але я все одно знову і знову проводжу по ній руками, ніби можу таким чином стерти з себе страх, хвилювання, сором і це дурне, нестерпне передчуття, що за кілька хвилин визначиться не просто переможець конкурсу, а вся моя доля. Мені шістнадцять. Я часто думаю про долю: як вона працює і в якій подобі нам являється. Зараз вона стоїть за кулісами старого актового залу, а за мить виходить на сцену в сірому костюмі. Доля — це сухий спітнілий чоловік, який називає твоє ім’я або ні. Якщо я потраплю в трійку, то отримаю додаткові бали при вступі до цього університету. І тоді я вчитимусь разом із ним. З Артемом Корнійчуком.

Я його люблю.

Навіть страшно думати це так прямо, так нахабно, ніби я маю на нього якесь право. Але я справді люблю. Господи, як же сильно. Так сильно, що іноді мені здається: якби він раптом повернувся до мене в коридорі й просто сказав: «Ніко», я б, мабуть, перетворилась на легкий, прозорий пил у сонячному промені.

Але в цьому залі сонця не було. Тут узагалі не було вікон — лише глухі високі стіни кольору старого чаю, важкі завіси по боках сцени, темна дерев’яна підлога, що поскрипувала під кожним кроком, і ряд за рядом потертих крісел із лакованими підлокітниками. Зала була схожа на коробку, в якій роками зберігали чужі промови, випускні концерти й погляди закоханих, що пильно стежать за об’єктами свого обожнювання, коли ті піднімаються на сцену. Я чекала, коли й Артем підніметься туди.

Зізнатись, кілька разів я крала його зошити з учительської. Ну добре, не зовсім крала — позичала. Просто брала, поки ніхто не бачив, і гортала їх на великій перерві, сховавшись за сходами на першому поверсі, де вчилися молодші класи. Мені не були потрібні його формули, задачі чи конспекти. Найпрекраснішими у зошитах Артема були поля. Там він малював — не так, як малюють хлопці на нудних уроках: не машинки, не пики вчителів, не дурні написи. Він креслив дерева, будинки, сходи, вікна, мости, цілі маленькі світи, які трималися на його лініях так упевнено, ніби справді могли існувати. У зошиті з фізики він одного разу накидав будинок посеред озера, і той будинок виринув у моїй голові так яскраво, що я бачила не папір, а ранкове світло на стінах, білу постіль, воду за склом, відчинене вікно й Артемове темно-русе волосся, скуйовджене вітром. Мабуть, саме тоді я його й полюбила. До того він мені просто подобався, а тепер…

Я завжди знаю, коли його побачу. У моїх грудях вбудований дзвіночок — холодний і голосний. Він дзеленчить, попереджає: Артем десь поруч. Минає кілька хвилин — і я зустрічаю його в коридорі, в їдальні, у міському парку, навіть на дискотеці.

Навіть зараз я відчуваю присутність цього хлопця шкірою. На моєму тілі, здається, прокинувся кожен волосок. Артем сидить на п’ять рядів вище, я знаю це, та не озиратимусь, не видаватиму себе, бо щойно він подивиться мені у вічі, то точно зрозуміє, що я думаю про нього частіше, ніж про ЗНО, маму і тата, Бога й власне майбутнє разом узяті. А якщо зовсім відверто, лише думки про майбутнє Артема змушують мене займатися своїм.

Я не бачу його, але знаю, як він сидить. Напевно, розкинувся у кріслі так, ніби навіть тут, серед фіналістів, викладачів і батьків, йому трохи тісно. Напевно, торкається довгими пальцями коліна, виводить там невидимі кола або лінії майбутніх стін. Напевно, його світлі очі дивляться не на сцену, а кудись далі — крізь ці темні завіси, крізь стелю, крізь усе це урочисте повітря. Напевно, зараз у його голові народжується щось таке, до чого ніхто з нас навіть не доріс. Навіщо такому, як він, турбуватися про світ, якщо він може вигадати власний?

— Мінімальний прохідний бал з української мови та математики — сто п’ятдесят, — говорив завідувач кафедри, занадто привітний чоловік із гладеньким голосом, що добре лягав у мікрофон і котився залом рівно, без писку, без тріску, майже м’яко. — Та якщо ви хочете вступити на бюджет, то постарайтесь скласти ЗНО краще. Від ста вісімдесяти й вище. Звісно ж, не забувайте про творчий конкурс. Це третина успіху. Не покладайтеся тільки на талант. Важка праця і підготовка — ось ваш ключ до успіху. А ще…

Хай би воно сказилося. Українську мову та літературу на сто вісімдесят я ще могла скласти, а от математика була ще одним видом катування. Коли наша вчителька промовляє формули, у класі в’януть квіти, а в дитячих грудях — будь-які надії на те, що вони з цим впораються. Але нічого. У мене є ще півтора року. Батько найме репетитора, я вкраду в мами її заспокійливі пігулки, навчусь не плакати над тригонометрією — і можна буде позмагатися за місце під сонцем.

Не те щоб у моїх батьків не було грошей платити за навчання. Були. Звісно, були. У доньки мера взагалі, як усі чомусь думали, мало бути все: гроші, знайомства, правильні двері, правильні люди за тими дверима. Але родина Артема таке дороге навчання не потягне. Він точно вступатиме на бюджет. Йому вистачить і знань, і таланту, і тієї жорсткої, майже злої впевненості, з якою він тримав олівець. А мені не вистачить сміливості подивитися йому в очі, якщо я не дотягнуся до його рівня.

Руки мерзли й пітніли одночасно. Це було несправедливо й огидно: або вже мерзни, або пітній, але не роби все одразу. Я знову перебрала пальцями край спіднички й помітила, що на середньому пальці облупився лак. Бежевий, дурний і непримітний. Я стиснула кулаки, щоб ніхто не побачив. Особливо Артем. Хоча Артем, ясна річ, не дивився на мої руки. Але я вже була тут, у цьому залі, серед фіналістів, і він мене точно бачив. Не міг не бачити. Може, ще біля входу. Може, коли я проходила між рядами. Може, він ковзнув по мені очима й подумав: «Гончар теж тут?» А може, нічого не подумав. І від цього в мене всередині все стискалося ще сильніше, бо я не знала, що гірше: бути для нього смішною чи бути для нього невидимою.

На сцену вийшов директор інституту — чоловік років шістдесяти, з блискучою лисиною, круглим животом і таким виглядом, ніби він усе життя вручав грамоти й давно перестав вірити в урочистість. У руках він тримав папку, а біля його ніг стояли букети, загорнуті в прозору плівку. Мікрофон перед директором був чорний, важкий, на тонкій стійці; він прийняв його голос слухняно, без жодного писку, і від того кожне слово звучало ще виразніше, ніби вирізалося в повітрі.