Спогади

Чуму, так тихо? 
- Оля...
-Оля, ти тут?
Тут я, таточко тут. У тебе просто жар. Вот випий, стане легше.
- Ні не стане, не стане Олю. Душа болить мене, а не тіло. Ти налий, мені краще горілки.
- Ні батько, не нальйу, ти ж сам знаєш,тобі  не можна. Лікар же заборонив.
- А, ти налий, та побільше. І собі також, налий. Потрібно, дещо сказати. 
- Не нальйу батько, а те що ти, хоч повісти, я уже давно знаю, ще від покійної Олени. Дай їй Господи царства небесного.
- Не нальєш! Дай, мені випити, чуєш курво!
Оля підвелась із стільця, глянула батькові в очі потемнілі і якісь зовсім чужі. Не ті  що, вона пам'ятала із малку. 
- Мені жалко, вас батько. З тими словами Оля вибігла із кімнати і ,аж тоді пустила сльози, упершись плечима до дверей.
Вона, довго слухала, як батько лежачи на ліжку клянучи усе і всіх на світі. Так, як раніше. Та ні, не так, подумала Оля. Тоді він, ще бив матір.А тепер він, уже не взмозі, цього зробити. Всередині у душі дівчина злегка зраділа, від батьківської не змоги.
А потім на дівчину нахлинули спогади. Та не ті болючі, ні не ті. Оля згадувала батька з ясними очима. Того батька, якого знала і  любила. 
Їй не хотілося,  зовсім думати про теперішнього змарнілого, постарілого Який лежав за зачиненими дверима і чекав своєї смерті. Як п'ять років тому, лежачи у багнюці на холоді, де зі всіх сторін градом сипалися кулі.
 

 Війна, його зовсім змінили. Оля більше ніколи не бачила, його усміхненим. Він більше не говорив до доньки, не цікавився сім'єю. Що ночі сидів у кухні і випивав, а коли добре напивався виганяв  усіх із дому. Не раз, Олі з мамою приходилось просити ночівлі у сусідів і знайомих. Не раз приходилось викликати поліцію, яка тільки розводила руками і говорила. Так він, же герой війни.
Війни. Війна забрала героя, а натомість відала холодну тінь, яка що ночі, намагається з мити кров із своїх рук. Напиваючись аж до, забуття. А тепер умераючого і нікому непотрібного. - Вот він, люди, ваш герой!

 Зднями все ставало гірше. Батько марив страшними спогадами. Він зривався, що ночі і кричав. Кричав кличачи когось на допомогу, або кликав тих, які так,і не повернулись додому.

 Оля після шкільних занять, сиділа постійно, коло батька.Що ночі, запалювала свічу і тихо молилась дивлячись то на місяць, то на вогник що горів рівно і стійко, то на батька, якій важко дихав.

 Через два місяця Дмитра не стало. Оля того дня, була у школі. Коли дівчина повернулась, батько уже лежав серед кімнати у домовині. Чувся запах паленних свічок і молитву старших жінок, що уклякли перед гробом.

 Цілу ніч, дівчина просиділа біля батька. Люди підходили до Олі, обнімали, жаліли її словами і втішали хто, як міг. Та дівчина сиділа, як кам'яна. Не промовила жодного слова і не подала жодного звуку.

 Коли домовину винесли із дому і поставили на старенькій уаз.
Оля заплакала. 
Цілу дорогу, дівчина ішла за автівкою сама першою, тримаючись рукою за домовину.

- Нехай прийме Господь, душу раба усохшого! 
Це були останні слова, вимовлені священиком. Ну принаймі останні слова, що Оля почула. Дівчина підняла голову до неба. Блакитні очі, дивились на згустки сірих хмар, що зависли над головами і гірко заплакала.

 Після похорону Оля, зібрала усі речі, які батько нажив під час війни і після неї. Усі фотографії, де він був у воєнній формі, медалі, грамоти, листи які писав із фронту, що у голові запамяталисся на завжди . Бо просила маму, аби та читала їй перед сном. Зібрала усе у чорний пакет. Вийшла на вулицю і жбурнула пакет у найближчу мусорку.

Залишила, лише одну фотографію, де їй лише шість, де вони стоять усією сім'єю, тато, мама і вона, шестирічна  Оля. Де батько, так ніжно цілує маму і однією рукою пестить її маленьку, світлу головоньку.
 На цій фотокартці, вони усміхнені і щасливі. Це останнє фото, де Дмитро посміхався разом із донькою, та дружиною.

У небо гляним
Попрохаємо в творця,
Помолимось за душі
Яких війна ця прокляла.

​​​​​​Бо розірвана душа
Як на полі бою
Вічна боротьба
Із самим собою

Не має, їм же вороття
Немає в них, уже любові
Лиш тільки сльози на очах
І пустота із темнотою.

Проситимем у Бога,
лише одного,
Аби, більше ні одна дитини,
Не зазнала болю.