Розділ 28. Брехня

Портал виявився зовсім нестабільним.

Вирва викинула мене різко — я знову не встигла втриматися, вилетіла з темряви й покотилася по килиму, збивши подих. Світ хитнувся й поплив.

Нудило. Сильно.

— Та щоб тебе, демона… — видихнула я й сперлася на лікті, намагаючись зосередитися.

У скронях гуло, в роті стояв гіркий присмак. Нудота накотила новою хвилею. Я різко підвелася й майже побігла, тримаючись за стіни, ледве встигнувши намацати двері до вбиральні.

Мене вивернуло над раковиною.

Холодна вода з-під крана трохи привела до тями. Вмилася, довго тримаючи руки під струменем, змиваючи з пальців бруд, пил і липкий наліт магії. Те саме зробила з обличчям — і підняла погляд.

Оце вже драма.

Дзеркало було розбите.

Тріщини розходилися від центру, а на склі темніли засохлі плями крові. Я завмерла, вдивляючись у спотворене відображення між уламками.

— Він точно псих, — констатувала вголос.

Зейлон.
Король.                                                           
Демон.

Чоловік, у чиїй кімнаті я щойно опинилася.

Мене пересмикнуло.

Швидко витерла руки рушником і відступила від умивальника. Повертатися до дзеркала не хотілося. Взагалі залишатися тут — теж.

Кімната знову зустріла мене темрявою й тишею. 

Ніяких надмірностей. Нічого зайвого.

Штори щільно зачинені, жодного просвіту. Лише тьмяне, розсіяне світло. Шафа біля стіни. Килим без візерунків. Ліжко з темним узголів’ям — надто велике, надто особисте. Від цього стало якось ніяково...

Я рушила до виходу. Хотілося просто забратися звідси.

Зупинилася в коридорі ще до того, як вони мене побачили.
Не навмисно. Просто почула голоси попереду.

Сіль говорила швидше, ніж зазвичай. Напевно, боялася, що думка вислизне, якщо не встигне її вимовити.

— Я не розумію, що відбувається, — сказала вона з інтонацією, ніби щось не сходилося. — Чому в тебе сила правителя Гассая, Марет?

Я мимоволі затамувала подих.
Гассай — це хто? Це що... це мій покійний «татко»?

У моїй голові щось клацнуло. Поки що без чіткого усвідомлення.

Марет відповіла не одразу.

— Не питай зайвого. Я сама не знаю.

Я ледь не всміхнулася.
Брехня. Вона знала. І Сіль це відчула.

— Та зупинись ти! — вигукнула руденька, припинивши крокувати. Я це зрозуміла, навіть не бачачи. Й згодом додала: — Ні. Ти знаєш. Ти все знаєш.

Кілька кроків. Шурхіт тканини.

— Ти брешеш, — промовила тихо. — І завжди брехала.
Пауза.
— І тепер я розумію чому. Ти мені не рідна сестра.

У мене стислося всередині. Я притиснулася спиною до холодної стіни. Серце билося десь у горлі.

Її сила… це…
Марет — спадкоємна принцеса Галлеї?

Тоді я… хто я?

— Тоді хто ти? — голос Сіль здригнувся. — І хто така принцеса Астелія?
Марет… вона тобі сестра?

Холод повільно поповз уздовж хребта.
Моє ім’я прозвучало надто чітко. Як же швидко я до нього звикла, що вже вважаю його своїм...

Марет мовчала.

— О, яка драма, — втрутився незнайомий мені чоловічий голос з тією самою легкою, огидною насмішкою. —Родинні таємниці, втрачені кровні зв’язки… Баладою тхне.

— Замовкни! — різко обірвала його Марет. — Ти сам ще той брехун!

Я напружилася.

— Ти маєш право говорити про брехню? — її голос зірвався, слова сипалися, ніби вона більше не могла стримуватися. — Ти казав, що не знаєш, хто ти! Вигадував історії про вбиту дружину, про зламане життя. А сам виявився родичем королівської родини Пальфіра!

Тиша.

— Я нічого не знаю, — випалив він. — Я взагалі… я в це тіло потрапив випадково.

Він замовк.

Мить.

Я зрозуміла все раніше за них. Раптово. Болісно. Без можливості відступити. Світ склався у страшну, огидно знайому картину.

Андрій.

Колишній чоловік. Моя помилка. Мій вирок.

Мене затрусило. Я вийшла з тіні різко, навіть не усвідомивши, що рухаюся, не відчуваючи підлоги під ногами.

— ТИ!!!

Крик розірвав коридор. Гнів накрив хвилею — такою сильною, що страх просто зник. Я йшла до них, закочуючи рукави. В голові була лише одна думка: я зараз його зламаю.

— Астелія! — Сіль зірвалася на видиху. — Ти жива…

Марет відступила. Ймовірно подумала, що я йду до неї.

Помилилася.

Я пройшла повз, схопила хлопця за волосся і з усієї сили смикнула вниз.

— Ти зіпсував мені життя! — кричала я, не чуючи власного голосу. — Я тебе ненавиджу! Чуєш?! Я закопаю тебе живцем!

Він спочатку не рухався. А потім перехопив мої зап’ястки. Дотик був знайомим. Занадто.

— Яся… — сказав він тихо — і від цього імені мене мов струмом вдарило й знову затрусило. — Значить, ти теж тут.

Андрій нахилився ближче, і його голос став липким.

— Давай, кричи далі, — прошипів. — Хай усі дізнаються, що ти не справжня принцеса! Як думаєш, що вони з тобою зроблять?

Світ хитнувся. Я завмерла.

Сіль завмерла.
Марет теж.

Забагато правди. Забагато одразу.

Це тіло — не захист, а суцільна пастка!

Та за що мені це все?!