Розділ 28. Брехня

Портал виявився зовсім нестабільним.

Вирва викинула різко, ніби вирішила позбутися зайвого тіла. Тобто мого. Знову не встигла втриматися, вилетіла з темряви й покотилася по килиму, збивши подих.

Світ хитнувся й поплив перед очима мутними плямами.

Нудило.
Сильно.

— Та щоб тебе, демона… — хрипко видихнула, спираючись на лікті й намагаючись зібрати до купи власну свідомість.

У скронях гуло так, ніби всередині хтось бив у дзвони, а у роті стояв гіркий присмак.

Нудота накотила новою хвилею. 

Я різко підвелася, ледь не послизнувшись на килимі, й майже навпомацки рушила вперед, тримаючись за стіну. Пальці ковзали по холодному каменю, поки не натрапили на двері.

Ледве встигла.

Мене вивернуло над раковиною так сильно, що на очах виступили сльози.

— Ууу… — простогнала я, наче поранена звірина.

Як жеж мені кепсько...

Холодна вода трохи привела до тями. Я довго тримала руки під струменем, змиваючи з пальців пил, бруд і дивний липкий наліт після переходу. Потім вмилася ще раз і, важко видихнувши, нарешті підняла голову.

Оце вже справжня драма.

Дзеркало було розбите.

Тонкі тріщини розходилися павутиною від самого центру, а між уламками темніли засохлі плями крові.

Я завмерла.

Спотворене відображення дивилося на мене десятками різних очей.

Моторошненько...

— Він точно псих, — тихо констатувала вголос.

Зейлон.
Король.
Демон.

Чоловік, у чиїй кімнаті я щойно опинилися.

Мене пересмикнуло.

Витерла руки рушником і відступила від умивальника. Повертатися до дзеркала не хотілося. Взагалі залишатися тут — теж.

Кімната зустріла мене тією ж гнітючою тишею.

Жодних надмірностей. Нічого зайвого.

Штори щільно зачинені, без просвіту. Лише тьмяне, розсіяне світло. Шафа біля стіни. Килим без візерунків. Ліжко з темним узголів’ям, яке чомусь одразу впадало в очі...

Я ковтнула.

Надто велике.

Надто особисте.

Від цього стало якось ніяково...

Швидко рушила до виходу, мріючи лише про одне — забратися звідси якомога далі.

Та в коридорі завмерла ще до того, як мене помітили.

Не навмисно. Просто почула голоси попереду.

Сіль говорила швидше, ніж зазвичай. Ніби боялася, що думка вислизне, якщо не встигне її вимовити.

— Я не розумію, що відбувається, — сказала вона з інтонацією, ніби щось не сходилося. — Чому в тебе сила правителя Гассая, Марет?

Я мимоволі затамувала подих.

Гассай? Це ще хто?

У голові щось неприємно клацнуло. Поки без чіткого розуміння. Лише відчуття, що мені дуже не сподобається відповідь...

Марет мовчала довше, ніж потрібно.

— Не питай зайвого, — зрештою холодно відповіла вона. — Я сама не знаю.

Я ледь не пирхнула.

Брехня. Вона знала. І Сіль, схоже, теж це відчула.

— Та зупинись ти! — вигукнула руденька, припинивши крокувати. Я це зрозуміла, навіть не бачачи. Й згодом вона додала: — Ні. Ти знаєш. Ти все знаєш!

Кілька кроків. Шурхіт тканини.

— Ти брешеш, — спокійно констатувала, та ії голос все ж трохи здригнувся. — І завжди брехала.
Пауза.
— І тепер я розумію чому. Ти мені не рідна сестра.

Я притиснулася спиною до холодної стіни. Серце билося десь у скронях.

Гассай — колишній правитель Галлеї.

Її сила… це…

Тоді виходить…

Марет — спадкоємна принцеса?

Тоді я… хто я?

— Тоді хто ти? — запитала тихо Сіль. — І хто така принцеса Астелія? Марет… вона тобі сестра?

Моє нове ім’я прозвучало надто чітко.

Астелія.

Дивно, як швидко я почала сприймати його своїм... Наче Яся залишилася десь дуже далеко. У тому світі. Під дощем. На мокрому асфальті.

Марет мовчала. І ця тиша лякала навіть більше за відповіді.

— О, яка драма, — втрутився незнайомий мені чоловічий голос з тією самою легкою, огидною насмішкою. —Родинні таємниці, втрачені кровні зв’язки...

— Замовкни! — різко обірвала його Марет. — Ти сам ще той брехун!

Я напружилася.

— Ти маєш право говорити про брехню?! — її голос зірвався, слова сипалися, ніби вона більше не могла стримуватися. — Ти казав, що не знаєш, хто ти! Вигадував історії про вбиту дружину, про зламане життя. А сам виявився родичем королівської родини Пальфіра!

Тиша.

— Я... нічого не знаю, — зізнався натяжно на видиху. — Та й взагалі… в це тіло потрапив випадково. Опритомнів в клітці з пробитою головою.

Він замовк.

У коридорі стало моторошно тихо, лише десь удалині потріскував вогонь смолоскипів.

Лише мить. І саме в цю мить усе стало на свої місця. Світ склався у знайому до нудоти картину, від якої захотілося або закричати, або просто перестати існувати.

Андрій.

Колишній чоловік. Людина, яку я колись кохала. Людина, яка методично перетворила моє життя на руїни.

Моя найбільша помилка.

Мій персональний вирок.

Тіло затрусило раніше, ніж свідомість остаточно встигла прийняти реальність. Я різко вийшла з тіні, майже не відчуваючи під ногами холодної підлоги. Всередині підіймалося щось гаряче, темне й неконтрольоване.

— ТИ!!!

Крик розітнув коридор так різко, що навіть луна здригнулася у кам’яних стінах.

Я йшла до них, закочуючи рукави. В голові була одна думка: я зараз його зламаю. Залишилася лише лють, пекуча й стара, яка роками сиділа десь під ребрами, терпляче чекаючи слушного моменту. 

— Астелія! —  голосно вигукнула Сіль за моєю спиною. — Ти жива…

Марет відступила. Ймовірно подумала, що я йду до неї.

Помилилася.

Я навіть не подивилася у її бік. Розлюченою фурією пройшла повз, схопила хлопця за волосся і з усієї сили смикнула до низу, відчуваючи, як у пальцях натягуються його пасма.

— Ти зіпсував мені життя! — кричала я, не чуючи власного голосу. — Я тебе ненавиджу! Чуєш?! Я закопаю тебе живцем!

Хотілося бити його далі. Дряпати. Душити. Робити хоч щось, аби ця отрута всередині нарешті перестала палити мене зсередини.