Розділ 27 (Автор). Те, що не мало бути побаченим

Цайран вийшов першим.

Майже одразу з темряви вислизнула тінь. Потім ще одна. І ще.
Хальштери.

Вони рухалися різко, рвано — ніби складалися з уламків плоті, пітьми й холодної сталі. Довгі кігті шкребли каміння, залишаючи липкі, темні борозни. Перша істота не встигла навіть зойкнути — Цайран перехопив її за горло й зім’яв, мов порожню металеву банку. Тіло розсипалося густою темною масою й швидко вбралося в землю.

— Дріб’язок, — пробурмотів він, рушаючи далі.

Повітря Мертвого півострова зустріло глухою тишею, що нестерпно тисла.

Колись тут було інакше.
Колись ця земля дихала.

Пам’ять боляче спалахнула уламками: світанок — ще теплий, ще не отруєний. Шум хвиль, що м’яко накочувалися на берег. Запах трави й солоного вітру. Вона йшла поруч, легко притискаючись плечем, сміючись з якоїсь дрібниці. Темне волосся, зібране абияк, вибивалося пасмами, очі — карі, живі, уважні. Марет.

Темні прийшли пізніше.
І забрали її.

Його Марет.

Ім’я різонуло сильніше за магію півострова.

Які ж вони схожі… Чому вона має ім’я моєї дружини?..
Він ставив собі це питання знову й знову. Доля з хворою уявою — чергове покарання або ще один знущальний шанс?

Темний дроу стиснув зуби, змушуючи спогад розсипатися разом з ще одним харльштером.

Земля під ногами була липкою — пам’ятала кожну краплю крові, пролиту тут за останні роки. Магія не текла — вона чіплялася, дряпала зсередини, спотворювалася, шукала вихід. Нав’язувала найгірше: страх, провину, образи, спогади, які хотілося втоптати в небуття. Тиснула. Ламала. Кликала зупинитися.

Та не дозволив.
Він знав, куди йде.

Тенгелії не були обережними. Вони щиро вірили, що ця земля належить лише їм. Що страх і жага до життя — надійніші за будь-яку варту, і жодна жива істота при здоровому глузді не наважиться ступити сюди.

Але не цього разу.

Бо хто взагалі сказав, що з головою в Цайрана все гаразд?

Вівтар виріс серед уламків колишніх споруд. Чорний камінь, тріщини, нашарування засохлої крові. Подекуди — ще темно-червоної.

Темний дроу зупинився.

Біля вівтаря стояв чоловік у мантії, що повністю приховувала обличчя. Та він і без того знав, хто це.

На камені лежало тіло. Ще тепле.

Принц Адаріс торкнувся його пошкодженою долонею — і повітря здригнулося. Шкіра принца всмоктувала. Повільно. Жадібно. Липка, слизька, ніби вкрита тонким шаром живої смоли. Рани пили те, чого їм бракувало: страх, агонію, останній подих. Усе зникало в ньому, залишаючи по собі лише порожню оболонку.

— Ось як ти вижив, — тихо мовив Цайран.

Принц видихнув із задоволеним хрипом. Капюшон сповз.

Тіло виглядало так, ніби його не раз намагалися знищити — і щоразу марно. Обличчя було знівечене вогнем, перекошене, майже позбавлене людських рис. Та очі…
Очі світилися надто яскраво. В них було забагато життя — чужого, викраденого, позиченого.

— Подобається? — він повернув голову, і жовте світло в очах спалахнуло ще яскравіше. Усмішка перекосила обпалене обличчя. — Це ж твоя робота.

Аж до блювоти, — подумав дроу та повільно вийшов із тіні.

— Я створив лише хаос, — відповів рівно. — А ти вирішив у ньому купатися.

— Ти прирік мене на смерть у муках. А тепер дивися, — хрипко розсміявся Адаріс й озирнувся навколо. — Плата була високою. Але прийнятною. І думаю, що тобі потрібно за це як слід віддячити!

 З неприродними та рваними рухами принц кинувся уперед. Частина тіла слухалася, частина ні. Темна енергія вирвалася між ними, опалюючи каміння, роз’їдаючи сигіли на вівтарі.

Цайран не намагався вбити його. Ні. Смерть тут лише підживить те, що вже проросло. Він бив точно — ламаючи ритуал, рвучи зв’язки, руйнуючи символи.

Вівтар тріснув. Повітря завило.

Адаріс відступив, важко дихаючи.

— Ховай принцесу, — сказав він майже спокійно. — Ховай глибоко. Такі речі завжди повертаються. Те, що було моїм, я заберу. І навіть більше. Я заберу в тебе все!

За його спиною розкрився нестабільний портал.

Мить — і принца не стало.

Тиша повернулася.

Не варто бажати вголос. Тепер можеш не хвилюватися — не справдяться, — уїдливо подумав, опускаючи руки.

І лише тоді він відчув інше. Слабке. Ледве живе. Та обернувся.

Клея лежала біля стіни та міцно тримала руку своєї мертвої сестри. Бліда. Очі напіввідкриті. Кров повільно просочувалася з-під тканини.

— Він… — прошепотіла вона. — Принц… живий…

Цайран сів поруч. Знав, що робить. І знав — навіщо.

Якщо вона заговорить — Зейлон дізнається. Якщо дізнається — піде за ним. Якщо піде — Темний Світ отримає те, чого чекає.

— Пробач, — тихо сказав.

Дівчина зрозуміла не відразу. Лише коли він повільно дістав кинджал.

— Цайране… — вона спробувала підвестися, але тіло не послухалось.

Він поклав вільну долоню на її плече. Легко. Майже заспокійливо.

— Не дивись, — мовив, нахиляючись ближче. — Це зайве.

Вона заплющила очі.

Рух був швидкий. Без злості. Без вагань.

Клея здригнулася й затихла. Від раптового усвідомлення, що дихати більше не потрібно.

Ще кілька секунд Цайран сидів поруч, дивлячись на тіло. Потім підвівся.

Портал розірвав простір позаду нього.

Зейлон вийшов різко — напруга читалася в кожному русі. Мертвими були всі, кого привели до цього злощасного місця. Погляд ковзнув по зруйнованому вівтарю, по слідах ритуалу, по тілу Клеї… і зупинився на Цайрані.

Зсередини короля Альтаїра роздирав біль. Він активував пошук на залишкову магію головного жерця. Але відгуку не було.

— Де жрець? — запитав він.

— Ти запізнився, — відповів той. — Тут вже нема з ким говорити.

Зейлон стиснув щелепи з темним поглядом, у якому пробивався вогненний блиск — не від магії, не від емоцій. Від суті.

Пробуджений.

Пітьма довкола більше не металася — вона покірно відступила й чекала, визнаючи право сильнішого. Від неї тягнуло холодом і глибиною, що не має дна.