Розділ 21. Треба забиратися

Не бачачи нічого, крім мороку, я сиділа на жорсткій дерев'яній підлозі, в черговий раз чхаючи. Все б нічого, з таким становищем ще можна було змиритися, але груба тканина жахливо дряпала обличчя. Кожен рух викликав нову хвилю свербіння, немов тисячі маленьких голок впивалися в шкіру.

Невідступно мучили власні думки. Яким чином я опинилася тут без зброї, без плану, без базових навичок виживання? Що могла сказати самій собі? Дурна. Майже тридцять, а розуму не побільшало. Може, наступного разу хоч трохи подумаю, перш ніж кидатися на допомогу.

У тиші зашаруділо, ніби якийсь щур пробирався крізь стіни. Аж серце гупнуло. Я напружилася, прислухаючись до кожного звуку.

— Астеліє... — пролунало чиєсь невиразне. Я завмерла, намагаючись розпізнати голос. Він повторився, тепер вже трохи голосніше: — Астеліє, ти тут?

— Клея? — пошепки озвалася, не вірячи своїм вухам.

— Так, це я, — відповіла дівчина з явним полегшенням.

— Що ти тут робиш? Вас же там це... невтомно карали, — не змогла стримати усмішки попри своє становище.

— Слухай, я зараз піду, — обурилася та.

— Ні, не треба, не йди, — поспішила зупинити її.

Клея зітхнула, і її голос став серйознішим.

— Я не прийняла його непристойну пропозицію. Не настільки гордості немає! Загрози позбавлення спадщини мене не лякають – батько і так вже банкрут. А коли побачила вас, що підглядали з-за рогу, не змогла втриматися від цікавості. Але потім... — вона замовкла, на мить забарившись. — Серед послушниць монастиря, яких привели на ринок... там... Астелія, там моя сестра.

— Клея, сама не лізь туди, це небезпечно, — відчула несподіваний приплив співчуття. Хоч вважала її розпещеною і зарозумілою, але зараз дівчина готова ризикнути всім заради своєї сім'ї.

— Я мушу витягти її звідти, — твердо заперечила.

— Дурна! Хочеш опинитися на моєму місці? — я виступила проти, однак не могла не поважати її рішучість.

Почулися важкі кроки, що наближалися все ближче. Клея протягнула руку в отвір між дошками, передаючи в мої зв'язані руки щось холодне і гладке. Камінь телепортації?

— Все, мені треба забиратися. І... пробач за всі ті образи, що про тебе наговорила, — квапливо сказала й зникла, пробираючись крізь простір порожнистої стіни.

Чудово, хоч би руки розв'язала...

Я стиснула артефакт і постаралася зосередитися. Чую за стіною шум і голоси, відчуваю вібрації кам'яної кладки, що відокремлює від доріг з вулицями. Мені страшно опинитись між цими стінами. В нікуди. Де не буде ні світла, ні звуків, ні повітря, де простір остаточно зімкнеться. Камінь нагрівся, втім мовчав.

Поруч хтось завмер, змусивши затаїти дихання. Пильний мішок грубо стягнули з голови, і якоюсь мірою я навіть відчула полегшення, вдихаючи затхле повітря приміщення. Активно заблимала очима, звикаючи до сліпучого блиску смолоскипів. Спробувала випростатися попри затеклі руки та ноги.

Як і передбачалося, це був Тагос, який буквально кипів від ненависті.

— От і все, — чоловік сів навпочіпки, ліниво граючись кинджалом у руках і дивлячись мені в обличчя. — Час твоїх ігор закінчився, тенгелія.

— Ти справді без мізків, Тагосе, — випалила, не стримуючи гніву. — Гонишся не за тією людиною. Коли справжній злочинець все ще на волі, ти переслідуєш мене.

У тиші, що настала, почувся скрип його зубів. Він повільно провів лезом по пальцях, наче насолоджуючись моментом.

Стиснула камінь повторно, і знову нічого! Та як його активувати!? Паніка наростала. Тільки від моїх дій залежить, що буде далі.

— Кажеш, як усі винні. Сліди вказують на тебе. Не намагайся заперечувати очевидне, — єлейно промовив, забираючи пасмо мого волосся за вухо. Дотик викликав огиду, і я скипіла.

— Настав час зізнатися самому собі: ти просто черговий садист, якому подобається завдавати біль! — вигукнула, не приховуючи зневаги. — Сам нічим не кращий за жерця! Організував рабовласницький ринок і наважуєшся звинувачувати мене у жорстокості? Подивися на себе! Ти не герой, а просто інший вид чудовиська.

Тагос завмер, та потім нахилився ближче, від чого відчула його гаряче дихання на обличчі.

— Інстинкти самозбереження геть відсутні, так? — роздратовано прошепотів. — Обережніше зі звинуваченнями, принцеса. Ти не в тому становищі.

Але не відвела погляду. Не побачить мого страху, виродок. Ця людина була явно чимось одержима.

— Добре. Припустимо, ти мене позбудешся. Що далі? — твердо спитала.

— А що далі? — перепитав, піднявши брову.

— Тебе знайдуть. Впевнена, що вже шукають, — спробувала налякати його та виграти ще трохи часу.

— Подумай сама, нащо ти Зейлону, га? — голос був просякнутий отрутою. — Ненависний ворог, монстр в очах народу... Відкрию таємницю, принцесо, він і сам хотів убити тебе. Мабуть, тільки радий твоєму зникненню, щоб не мучитися думками про власний можливий гріх.

Всередині неприємно занило, ніби там утворилося щось нез'ясовне. Здавалося, кожного разу, коли намагалася знайти своє місце в житті, двері зачинялися перед самим носом. У голові в черговий раз повстав Зейлон, що підносився з мечем у руках. Андрій зі своєю машиною... Справді боялася, що це може бути правдою. Але приходило холодне розуміння — все правда, кожне його кляте слово. Висловлювання Тагоса несподівано оголили мою приховану незриму рану. На очах проступили сльози.

 Я... нікому не потрібна. 

— Ну-ну, чого ти. Не хвилюйся, у мене немає в планах тебе вбивати. Поки що немає... — додав, начебто з загрозою, витираючи грубими пальцями мокру стежку з моїх щік. 

Кімнату заповнило яскраве світло, а простір довкола викривився. Камінь нарешті спрацював.

Різко випростала ноги, з силою штовхаючи Тагоса у коліна. Він втратив рівновагу і впав назад, ледве встигнувши охнути від несподіванки.

За мить я опинилася на іншому кінці лійки, прокотившись кілька разів на твердій землі. До вух долинули приглушені лихослів'я чоловіка.