Розділ 18. Все почалося кілька годин тому

Димка огорнула простір, проникаючи у кожний куток гострим сірковим ароматом, насиченим нотами гарячого металу.

Швидкий й безжальний рух уперед — і ось шия жерця смерті стискається величезними кігтями. Лунає відчайдушний крик. Ще мить — і чоловік стоїть на колінах, затискаючи рану з нерозумінням та спотвореним жахом обличчям. Потім без духу падає.

Розлючений Зейлон наближався до мене повільно та невідворотно. Гучні кроки відбивались від стін, повертаючись назад невимовною тривогою.

Спробувала відступити, але холодна стіна за спиною ніби знайшла своє місце в цій моторошній сцені. Ноги підкосилися, я майже впала. Він схопив моє обличчя закривавленими пальцями, залишаючи сліди на заплаканому обличчі й змушуючи дивитися у непробивну пітьму його очей. Зейлон ставав чимось іншим, чимось неймовірно могутньо-зловісним.

— Скажи мені, люба Астеліє, що було незрозумілого в попередженні не висовуватись далі свого носа? — спитав низьким голосом, відкриваючи чорну вирву. — Зараз ти негайно увійдеш у портал та залишатимешся у своїй кімнаті. Зрозуміла мене?!

Намагаючись стримати ридання, заперечливо махнула головою:

— Там Сіль з Марет...

— У портал! Швидко! — штовхнув у бік вирви, що здавалося веде до самого пекла.

***

Все почалося кілька годин тому.

Крокуючи старовинними плитами підземного тунелю, дівчата не стримували своїх вражень від недавніх витівок. Їх наповнював хижий азарт від того, що стали ініціаторами веселощів, які самі пережили вчора.

Йшли далі, а я все не могла зрозуміти, чому не обрали шлях зовні. У якийсь момент не витримала і задала, як мені здавалося, цілком логічне питання:

— Чому ми йдемо цими підземеллями, якщо можна пройти вулицею?

Не сповільнюючи кроку, Сіль обернулася до мене з поясненням:

— Дорога займає значно більше часу. Ми прийшли б на ярмарок лише надвечір.

Голос був досить впевненим, ніби вона вже не раз ходила цими тунелями, що трохи заспокоїло.

— Цей шлях швидший, — додала Марет та зупинилася, зосереджено насупившись. Відкрила магічну кишеню, з якої витягла карту. Вона швидко оглянула її, потім помахом руки створила додатковий коридор.

— Ти маг? — не змогла стримати свого подиву.

Марет на мить завмерла, потім кивнула:

— Так, але не сильний. Більше з бойових мистецтв.

Я довго дивилася на неї, згодом все ж поцікавилася:

— А де ти навчилася?

— У вас, леді Астеліє, — відповіла, не відриваючи очей від карти. — До того як... ви втратили пам'ять. 

Чудово. Отже, ці бойові служниці з небезпечними навичками — результат впливу принцеси. А я навіть, як належить, ніж не вмію у руках тримати...

Намагалася зрозуміти, що ж сталося в минулому, про яке так і нічого не знала. Але питань ставало дедалі більше:

— Як ви потрапили до замку?

Сіль знизала плечима, начебто історія зовсім не цікава:

— Ваш брат побачив Марет на картині та забрав нас у замок.

— Тобто ви сестри? — цей факт дивував, бо вони зовсім різні.

— Угу, — кивнула руденька.

— Просто взяв та забрав? — не повірила я.

Марет знову насупилась. Мабуть, неохоче, але все ж таки розповіла:

— Батько чинив опір. Принц Адаріс стратив його і віддав наш маєток іншому власнику.

Ці слова ніби різали лезом. Важко було повірити почутому. Якщо він живий, це могло становити серйозну загрозу.

— А... де мій брат зараз? — ледь чутно запитала.

— Я не знаю, — її голос став тихішим. — Якось ви зайшли до мене в кімнату, сказали, що більше нема чого боятися, що виправите всі помилки, та вам дуже шкода. З того часу принца Адаріса вважають зниклим безвісти.

От навіть як... Закрадалися припущення, що його зникнення — справа рук Астелії. Проте щось мене бентежило в цьому моменті: заради служниці позбутися свого брата...

***

Сьогодні сонце сяяло особливо яскраво. Легкий вітерець грав із капюшоном плаща, який приховував моє обличчя в тіні від сторонніх поглядів. Було добре.

Навколо розносилися голоси покупців зі сміхом та вересками дітей, що радісно бігли кам'янистою бруківкою. Гордо демонструючи свої вміння, майстри ремесел запрошували гостей познайомитись з унікальними виробами. Торговці голосно зазивали перехожих до своїх прилавків, де лежали всілякі товари. Намети лоскотали ніс ароматами свіжоспечених булочок, смаженого м'яса та солодощів. Тут вирувало життя.

Помітила, як Сіль захоплено озирається, вдихаючи запахи й дивуючись різноманітності яскравих наметів. Марет традиційно зберігала свою незворушність. Однак я бачила її очі, що блищали від цікавості.

Сама ж задивилася на гончарів. Дивуючи глядачів майстерністю, вони за своїми гончарними колами спритно формували з глини витончені вази та глеки. Зізнатись, мені ніколи раніше не доводилося щось ліпити з глини...

Усміхаючись, Сіль купила яблуко в карамелі та почала його розглядати в передчутті солодкого смаку. Раптом воно вислизнуло з її рук і з глухим стукотом впало на землю. Обличчя дівчини миттєво зблідло. Взявши до уваги цей момент, Марет напружилася й озирнулася на всі боки, ніби готуючись до чогось поганого.

— Що трапилося? — я не розуміла причини несподіваного занепокоєння.

— Подивіться туди, — з тривогою прошепотіла руденька, ледве відводячи погляд від чогось попереду. — Ці дівчата... Впевнена, що їх забрали з монастиря. Ми кожного місяця ходимо допомагати юним вихованкам. Вони ніколи не йшли без наставниці, тим більше у супроводі таких чоловіків.

Перевела погляд у вказану сторону. Серед натовпу розглянула кілька зляканих та розгублених дівчат, яких вели здорові амбали з грубими обличчями.

— Це точно вони, — тихо погодилася інша, підтверджуючи слова й уважно спостерігаючи за тим, що відбувається. — І це схоже на викрадення.

Не встигнувши подумати, Сіль зробила крок уперед, готова кинутися на допомогу.

— Стій! — суворо виголосила Марет, тримаючи сестру за руку. — Не можна просто так підійти до гіпотетичних головорізів та попросити віддати дівчат!