Розділ 15 (Автор). Жахливий сон чи реальність?

Пронизливий плач пролунав серед сутінкової алеї дерев. Це був плач немовляти — слабкий і беззахисний, як звук дзвіночка у темряві, що гукав. Місяць лише трохи пробивався крізь густий ліс, кидаючи на стежину страшні тіні.

Серце хлопчика стиснулося від тривоги.

— Тихіше, маленька. Тш-ш-ш, — гойдаючи, намагався заспокоїти свою молодшу сестру.

У мороку заскреготіло, ніби величезні зуби жували сталь. Зейлон завмер, уважно прислухаючись. Сріблясте світло його магічної кулі освітило темні дерева, даючи розглянути силуети.

Їхні контури плавно переходили в навколишню темряву, роблячи надзвичайно складними для візуального сприйняття. Гострі іржаві пазурі на кінцівках нагадували клинки. Рухи були граціозними, але смертоносними, як у безжальних хижаків, які готові на все заради своєї здобичі.

Хальштери. Напівлюди-напівдемони — ідеальна армія. Виродки магічних дослідів темних оточували, видаючи той самий металевий скрегіт. 

— Немає сенсу просити милосердя... — прошепотів Зейлон, виставив руку і випустив заряджені блискавки, пробиваючись крізь живу пітьму.

Обережно поклав немовля в глибину коріння дерев і накрив захисним пологом, сподіваючись вберегти від атак. Потім вступив у запеклий бій, можливо, останній.

— Згиньте, потвори! — прокричав із випадом.

Срібні іскри сяяли в темряві, стикаючись зі зловісними контурами. Хлопчик випускав атаки та вміло відбивався мечем. Світло заклинань розлякувало тіні, але нові виходили з-за дерев, замінюючи тих, що відступали. Їхня чисельність була занадто велика...

Послідовні удари нарощували виснаження. Якоїсь миті його захист піддався, і гострі пазурі пронизали груди юнака. Ноги підкосилися і з хрипом він звалився на темну холодну землю.

Яскравий спалах світла. З материнською любов'ю та люттю, попри свої смертельні рани, дівчина вивалилася з порталу, що миттєво згас. Із зусиллям піднявшись, стала щитом, що закриває Зейлона від наступного удару хальштера.

— Ніхто не чіпатиме мого сина! — прошипіла вона. Магія очей блиснула яскравіше.

Пазурі монстрів вкотре розсікли повітря, і Талія зустріла їх своїм тілом. Холодний крик болю пронісся нічним повітрям. Вона закричала, але не зрушила і з місця.

З темряви виступив мужній силует у темній розірваній сорочці, що оголювала його торс. Виглядав так, немов прийшов разом з вибухом самого пекла. Ні, він і був цим самим пеклом.

Міцні плечі покрили пурпурові сліди, залишені від попередньої сутички. Зі спини виростали кістки, які стирчали вгору зазубреними стовпцями. Через міцну шию вздовж його голови височіли великі роги, прикрашені темними ланцюгами жил, а чорні пазурі на руках виблискували, пофарбовані кров'ю.

Талія підняла погляд. Її очі, сповнені страху, зустрілися з його зловісними, затягнутими вогнем зіницями.

— Рахнар... — промовила, не вірячи побаченому. Усвідомивши, що стала заручницею свого минулого, страшного майбутнього.

Чоловік, якщо це створення можна було описати так, зробив крок ближче. Кожен рух, кожен згин підсилював виняткову масивність його м'язів. Величезна тінь відбилася на маленькому жіночому тілі, яке знесилено стояло навколішки. Він сів навпочіпки, вдивляючись в обриси блідого обличчя. Серце дівчини завмерло від жаху, коли голос прогримів із диявольським глузуванням:

— Думала сховаєшся від мене, Таліє?

— Ти ніколи не досягнеш свого, тварюка! — з видихом чітко промовила кожне слово, наблизившись до спотвореного від гніву рота. Миттєво підняла тремтячу руку і з її долоні вирвався потік енергії, який почав формуватися в новий портал.

Демон хрипко посміявся, звук його сміху відбивав зловісну впевненість.

— Подивимося, як довго ти впиратимешся, моя люба. Ти не втечеш від мене. І хлопчик також. Ні в цьому світі, ні в іншому, — його кігті блиснули, готуючись завдати удару.

Зейлон відчув, як його засмоктує у вихор лійки та простогнав:

— Мамо...

— Будь ласка, залишись живим, — її шепіт мчав у далечінь, зливаючись з вітром.

Дитячий плач сестри звучав як безпорадний стогін, що проникає у найглибшу щілину його серця, викликаючи бурю болю та безсилля. Рука тяглася в напрямку маленької Церри, але сили магічного тяжіння виявилися сильнішими, залишаючи її там, серед небезпеки, зі сльозами й криками, загашеними пітьмою.

— Мамо! — вигукнув Зейлон й здригнувся, прокидаючись від страшного сну, який здавався таким реальним.

Кулаки стиснулися та зім'яли простирадло, ніби намагались вхопитися за знайомий образ. Сліди кошмару були ще свіжі в пам'яті. Доторкнувшись до свого обличчя, відчув холодний піт на лобі. Погляд блукав по кімнаті, поки намагався повернутися до реальності. Весь цей жах був лише тінню минулого, але знову і знову повертав назад, переслідуючи його у снах.