Розділ 2 (Автор). Грозовий момент

У грозовий холодний вечір, коли вітер забирав частки магії, королівський замок Галлеї поринав у морок. Яскраві блискавки розривали хмари, створюючи магічне сяйво. Здавалося, сама природа відгукувалася на те, що відбувається.

У великій залі панував хаос. Маги безжально добивали поранених в обладунках, крики й стогін яких лунали в унісон із тріском зруйнованих стін. Вони дивилися крізь погляди супротивників, бачачи перед собою лише перешкоду на шляху до перемоги. Ті, що впали на коліна, молили про милосердя, але їхні благання глушилися звуками мечів і магічних атак.

Напівзруйноване приміщення огорнув густий смог. Брили каміння та уламки броні свідчили про бурхливу сутичку, яка багатьох позбавила життя. Повітря наповнювалося їдким гаром з металевим запахом смерті. Ноги Зейлона Тейгана вели до самого серця жорстокої битви, залишаючи за собою багряні сліди.

Серед усього цього кошмару лежала тонка фігурка принцеси, начебто символізуючи ціну за її приналежність до королівського роду. Сукня, що колись відображала статус і велич, тепер суцільно роздерта та просочена кривавими плямами. Руки, позбавлені своєї колишньої грації, всіяні ранами й порізами, вказували на відчайдушну боротьбу за життя.

Готуючись прикінчити дівчину, маг наблизився до нерухомого тіла та повільно приставив вістря до тендітної шиї. Руків'я зброї твердо трималося в його долоні, а лезо мерехтіло у світлі вогню. Цей загострений меч лише кілька миттєвостей тому завершив життя правителя Галлеї, королівства, проклятого його жорстоким правлінням.

"Астелія може продовжити справу свого батька з невідомими перспективами для майбутнього. Для остаточного кінця жахів цієї нескінченної боротьби, вбити принцесу було б логічним кроком..." — міркував у своїй голові маг.

Не йшли думки про можливість помсти.

Погляд переповнювали складні емоції, а тяжкі сумніви займали розум. Але ще мить і коливання загасили полум'я його впертості. Руки здавалося втратили силу, і меч повільно опустився.

— Чому зупинився? Вбий її, — з насміхом несподівано пробасив голос, що звучав як клекіт повсталого мерця крізь могилу. — Покажи всім, що ти гідний моєї спадщини.

Постать темного взяла розмиті обриси, примарно змішуючись з навколишнім пилом та димом, то зникаючи, то з'являючись знову. Для всіх, крім Зейлона, він залишався невидимим, неодноразово змушуючи сумніватися — реально це, чи просто відображення власних страхів? 

Темний облизав клинок. На язику виступила кров, немов передчуваючи криваві жнива.

Важкий видих вирвався з грудей мага.

"Спотворений відбиток збоченого минулого! Але всі власні аргументи звучать логічно. Врешті-решт, у її жилах тече спадкова магія та кров деспота... Трясця. Я — не він! Я — не він. Не робитиму з неї жертву обставин у брудних міжусобних битвах" — чоловік відігнав слизькі думки. З'явилося відчуття огиди від самого себе, адже він теж син монстра.

Також розумів, що помста не призведе до миру та справедливості, які прагнув принести у страдні королівства. Всупереч тому, що Зейлон пішов проти Галлеї, рушійною силою не була жага до влади. Сьогодні він стане повноправним правителем та завершить цю багаторічну кровопролитну війну.

— Зникни, — прошипів роздратовано, змахуючи мечем. — Тебе тут не вітають.

— Слабак, — темний демон засміявся. Його рот був закривавлений від порізу клинка. Образ почав повільно зникати, розтікаючись у повітрі, а регіт лунав у вухах, згасаючи вдалині.

Маг вклав меч до шкіряного чохла та підхопив бліде несвідоме тільце спадкоємної принцеси.

— Відчуваю, як прокладається новий шлях у світле й безтурботне майбутнє, — скептично зауважив, прямуючи у бік виходу.

Рухаючись зруйнованими коридорами, Зейлон швидко й рішуче переставляв ноги, уникаючи осколків та уламків. Навколо спалахували магічні іскри, сліпуче виблискуючи на тлі хаосу.

Воїни, що заблукали в цьому похмурому лабіринті, ніяк не могли вгадати, куди спрямовувати свої атаки. Кожен нападник ставав мішенню для магічних атак. Вогняні стріли виривалися з його долонь, змітаючи супротивників, наче сухе листя перед вітром. 

Нарешті, після останньої сутички, коридори залишилися порожніми.

Уважно стежачи за диханням дівчини, помітив, що воно ставало дедалі слабшим і тремтячим. Часу залишалося небагато. 

Досягши вцілілої кімнати, поклав принцесу на забите пилом ліжко та негайно розпочав зцілення. Пальці плели складні жести, закликаючи магічну енергію з навколишнього простору. Спалахнули іскри світла, створюючи візерунки у повітрі.

 — Я принесу тебе назад до життя, як світло сонця, що сходить після ночі, — прошепотів рядок заклинання староруномантською, яку використовували лише досвідчені руноманти та дійсно потужні маги.

Продовжуючи працювати, зосереджено дивився на змучене дівоче обличчя, начебто читаючи кожну пошкоджену клітинку. Руки майстерно рухалися у повітрі, слідуючи невидимим магічним ниткам, обгортаючи рани теплом і легким зеленим сяйвом. Повільно, але вірно, вони почали гоїтися. Спочатку затяглися дрібні порізи та саджанці, за ними більш серйозні пошкодження.

Він продовжував підтримувати свою магічну роботу, доки не переконався, що життєва сила повністю відновлена. 

Подих вирівнявся і став глибшим. Магічна аура в кімнаті згасала. Чоловік нарешті опустив руки.