Розділ 1. Одного ранку

Приємного читання! ♡

Пролунав будильник.

Ще напівсонною я навпомацки потягнулася до телефона. Між третьою та четвертою спробою все-таки вдалося вловити маленьке коло на екрані й перетягнути його в бік напису «Вимкнути».

Телефон знову завібрував.

На екрані висвітилося повідомлення від Андрія:

«Нам потрібно поговорити».

Я подивилася на нього, потім на годинник.

Шоста тридцять.

«Йди до біса!» — коротко відповіла й перевела телефон у режим польоту.

Покрутилася, намагаючись вирвати у ранку бодай ще п'ять хвилин сну. Але сон сплив, як вода по каналізації.

Зітхнувши, відкинула ковдру й потягнулася. Тіло відгукнулося неприємним болем, наче всю ніч мене хтось лупцював...

За вікном тихо дощило.

Попереду чекав звичайний робочий день. Звіти, розрахунки, нескінченні листи й люди, які чомусь вважали, що слово «терміново» автоматично робить їхні проблеми моїми.

Хотілося загорнутися в ковдру й хоча б на день забути про існування людства. Але, на жаль, рахунки самі себе не оплатять.

Мій погляд випадково зачепився за фотографію на нічному столику.

Зі світлини усміхався чоловік, якого колись я вважала найкращим рішенням у своєму житті.

І навіщо, Ясю, навіщо ти взагалі за нього виходила?

Тоді відповідь здавалася очевидною. Я кохала його. Вірила в наші спільні плани, у красиві обіцянки й те світле майбутнє, про яке він так переконливо розповідав.

Андрій узагалі мав дивовижний талант переконувати людей. Особливо коли йшлося про гроші.

Черговий геніальний бізнес-проєкт, нові інвестиції, грандіозні перспективи... І неодмінно прибуток, який ось-ось мав з'явитися.

От тільки він чомусь ніколи не з'являвся.

Маючи економічну освіту, я звикла працювати з цифрами, перевіряти факти й шукати закономірності. Тож коли вкладені кошти зникали, а фінансові звіти існували виключно на словах, у мене виникали цілком закономірні запитання.

Звідки гроші? Куди вони зникають? Де документи?

— Ти мені не довіряєш? — обурювався Андрій щоразу, коли я намагалася розібратися в його справах.

І щоразу я пояснювала, що довіра не скасовує необхідності думати головою.

Даремно.

Згодом з'ясувалося, що за гучними обіцянками ховалися борги, брехня й фінансові махінації, про які мені воліли не розповідати.

Найприкріше, що перші тривожні ознаки я помічала задовго до розлучення. Просто вперто знаходила їм виправдання.

Дивовижно, як легко переконати себе в тому, у що дуже хочеться вірити.

Я взяла фотографію до рук.

Андрій усміхався своєю бездоганною білосніжною усмішкою.

Колись від неї підкошувалися ноги. Тепер хотілося чимось у нього жбурнути.

— От же ж гад, — пробурмотіла я й підвелася з ліжка.

Захопивши рамку із собою, попрямувала на кухню.

Незабаром аромати свіжозвареної кави та яєчні остаточно прогнали залишки сну. Зручно вмостившись у кріслі біля панорамного вікна, я обхопила долонями теплу філіжанку.

Краплі повільно стікали по склу. Сірі хмари пропливали над містом, затягуючи небо суцільною завісою.

Своєрідно гарно.

Зробила ковток і мимоволі скривилася.

Забула цукор.

Після розлучення я почала цінувати такі ранки. Тишу, спокій, можливість пити каву, не вислуховуючи нескінченних претензій і не переймаючись черговими проблемами чоловіка.

Дивно, як швидко звичайні речі перетворюються на розкіш, коли довго живеш без них.

Погляд знову впав на фотографію, яку я необачно залишила на столі.

Андрій продовжував усміхатися.

— І чого ти такий задоволений? — поцікавилася я, розглядаючи його обличчя. — Життя вдалося?

Звісно, відповіді не було.

Я ще кілька секунд дивилася на світлину, згадуючи, скільки разів намагалася врятувати наш шлюб. Скільки поступалася, пробачала й переконувала себе, що все неодмінно зміниться.

А потім раптом зрозуміла, що більше не хочу про це думати.

Підвелася, підійшла до смітника й без особливих церемоній відправила фотографію всередину.

Рамка глухо стукнулася об дно.

— От і поговорили.

Повернувшись до сніданку, я вперше за ранок усміхнулася.

За пів години вже стояла перед дзеркалом, поправляючи комір блузки.

На мене дивилася жінка, яка останнім часом надто мало спала. Під очима залягли ледь помітні тіні, а погляд здавався втомленим.

Спробувала усміхнутися своєму відображенню.

Вийшло не надто переконливо.

Зашнуровуючи взуття, я дивилася як бананова шкірка вдало прикрила його бездоганну білосніжну усмішку та пирснула зі сміху.

Ну що ж, Андрію, нарешті ти опинився там, де тобі саме місце.

Дивно, але позбутися фотографії виявилося значно легше, ніж очікувалось. Лише один рух — і ще одна частинка минулого залишилася позаду.

Ну що, Ясю, тепер тобі хоча б ніхто не заважає бути щасливою.

Звучало оптимістично.

От тільки саме щастя, схоже, про це ще не знало.

Я схопила сумку й вийшла з квартири.

***

Надворі мене зустрів холодний вітер.

Дощ посилився.

Я розкрила парасольку, захищаючи зачіску від набридливих крапель, і поспішила до автобусної зупинки.

Учора моєму авто пробило шину, тож сьогодні я мусила скористатися громадським транспортом.

Не встигла пройти й половини дороги, як ступила в калюжу.

Холодна вода миттєво просочилася крізь взуття.

Я зупинилася, струснула ногою й поглянула на небо.

Може, ще й блискавкою вдариш? Ну, так, для повного комплекту.

Як на замовлення, блискавки прошили небо електричним павутинням. За мить над землею прокотився важкий, оглушливий гуркіт грому.

І на цьому дякую...

Прискоривши крок, я подумки перебирала робочі справи. Потрібно було завершити звіт, перевірити кілька розрахунків і з'ясувати, чому дані за минулий місяць не збігалися з підсумковими показниками.

Мене завжди дратували невідповідності.