Розділ 1. Одного ранку

Приємного читання! ♡

Пролунав будильник. Ще напівсонною не з першого разу змогла його відключити. Між третьою та четвертою спробою все-таки вдалося вловити маленьке коло на екрані та перетягнути у бік "вимкнути". 

На годиннику — шоста тридцять.

Покрутилася, намагаючись вирвати у ранку бодай ще п’ять хвилин сну. Але він сплив, як вода по каналізації. Очі впали на портрет, що стояв на нічному столику. Іноді запитую себе: "Навіщо, Яся, навіщо ти виходила заміж за цього чоловіка?". Болісне питання, на яке відповіді не маю...

Відкинувши ковдру, я звично позіхнула й розтягнулася на ліжку, прислухаючись до тихого звуку ранкового дощу. Потім ковзнула на м’який килимок і попрямувала готувати сніданок, захопивши попутно фото у рамці й відчуваючи тяжкість у тілі, ніби кожна клітина чинила опір майбутньому дню.

Аромати завареної кави та яєчні наповнили кімнату, спонукаючи пробудити всі мої почуття. Обережно тримаючи філіжанку на блюдці, зручно розташувалася в кріслі з видом на панорамне вікно. Краплі повільно стікали по склу. Сірі хмари пропливали, затягуючи небо у свою завісу. Своєрідно гарно.

Колись я вірила, що ми будемо щасливі. Що Андрій стане опорою, тим, хто підставить плече. Але з кожним роком порожнеча між нами тільки зростала. Його махінації. Його брехня. Його холодна впевненість у власній безкарності.

Перший ковток гіркої кави змусив мене злегка здригнутися. Вогкість за вікном тиснула на свідомість, але обов’язки не зникали разом із настроєм. На роботу треба було йти.

Зашнуровуючи взуття, намагалася не звертати уваги на чоловіче обличчя, яке тепер лежало серед інших недоїдків у смітнику, а шкірка від банана прикривала його бездоганну білосніжну усмішку. Так, я кинула колишнього у смітник... Це було настільки легко, що навіть дивно — лише мить, і минуле стало на крок далі від мене.

— Втім, там йому й місце. І чому не зробила цього раніше? — запитала сама себе, остаточно вирішивши розпрощатися з цим образом раз і назавжди.

Привівши себе до ладу, вийшла з квартири, закриваючи зачіску парасолькою від набридливих крапель. Усіма легенями вдихнула свіже повітря, відчуваючи приємну прохолоду.

— От же негода! Дощ ллє, як з-під ринви! — буркнула, вступивши в досить глибоку калюжу.

Вдалині спалахнуло зелене світло. Намагаючись зосередитись на своїх нерозбірливих думках, прискорила крок й попрямувала до автобусної зупинки. 

Раптом почувся рик двигуна. Надто різкий. Надто близький.

Всередині щось болісно стиснулося.

До мене на повній швидкості мчав фольксваген. Впізнала його миттєво — форма, колір, навіть подряпина на бампері. 

Парасолька випала з рук і, підхоплена вітром, прослизнула кілька метрів дорогою.

Я не встигла ані злякатися, ані відступити.

Удар.

Світ перевернувся.

Так, я опинилася на капоті. Не просто так, звісно. На момент перетину наших шляхів цією машиною керував мій колишній чоловік. Здається, він навіть усміхнувся.

Дуже дивно, як життя оманливо мчить уперед, а потім якось раптово обертається і стріляє тобі у спину.

Серед білого дня я лежала на мокрому асфальті, намагаючись порахувати зірки на хмарному небі. Так оригінально поставити крапку у наших відносинах, що навіть біс підняв би брови!

Чорт забирай, моє життя — це якесь сюрреалістичне пекло.

Світ навколо на мить завмер, перед очима потемніло. Наче хтось їх закрив, знову відкривши в зовсім іншому місці. Всі події здавалися незрозумілими, розпливчастими, ніби туман, що забирає минуле. 

У свідомості лунали чужі, погано розбірливі голоси. Відчуття непереборної важкості та дивного тупого болю охоплювало все тіло. Насилу повернула голову, намагаючись проникнути у смутний навколишній світ.

Погляд зупинився на похмурому й задумливому обличчі світловолосого чоловіка, вкритого сажею і, здається, кров'ю. Ще до того, як знову опинитися в темряві, цей образ врізався у мою пам'ять, викликаючи хвилю страху та невизначеності.