Із Бабусених Історій

Старе село накрила темна і зловісна ніч. Сонце вже давно сховалось за горизонт ,а на його місце вийшов великий пан місяць. Його так звані промінчики осяювали подвір'я старої баби Солохи. Вона сиділа на дерев'яній лавці ,опершись руками об якусь гіляку ,яку вже давно носила замість тростини. Голова була вже досить багато років покрита хустиною. Баба Солоха обожнювала змінювати їх кожен тиждень ,але зі смертю діда Миколи усе змінилось.  Голову покривала одна і та сама чорна,стара ,протерта із дірочками хустина.Стара вже не була такою веселою як колись ,її не розважав веселий свист пташок ,шум дерев ,що коливались від ледь помітного вітерця. Ніколи такі ,як раніше буденні ,і на перший погляд прості, справи не приносили їй вже щастя. Стара вже і не пам'ятає ,коли востаннє вона посміхалась природі. 

Однак у її житті не повністю зникли добрі промінчики сонячних моментів. Вона мала веселу родину ,а її любі дві онучки додавали у її старе життя радощів і надії на краще . Дівчатка завжди любили слухати розповіді бабусі. Солоха знала багато різних історій. І про драконів і принцес ,і про козаків з чарівними шаблями ,й навіть про говорячих лісових тварин. Однак найцікавіші були історії із міфологічними істотами. Декілька років назад молодша онучка Оленка обожнювала історію про лісовика ,який рятував ліс від вторгнення злої магії разом із своєю подругою мавкою. У цій розповіді була деяка особливість. Вона завжди мала щасливий кінець ,але кожен раз інший ,бо його придумувала Оленка. В одній з таких їй навіть спала на думку одружити Мавку і Лісовика. Старша онучка ,не менше за сестричку ,любила послухати старослов'янські історії. Частенько перед сном ,дівчатка всідались на своїх ліжечках і п'ючи тепленьке молочко слухали розповіді бабусі,а із відкритого навстіж вікна доносився тихі звуки сов ,які сповіщали лісовий народ про пізню годину.

Зараз сови так само ,як і колись ,сповіщали усіх про закінчення тяжкого дня ,бажаючи усім приємних слів. Хатинка Солохи була розташована на краю села і була найближче до виходу у ліс. Дуже часто через це на подвір'я приходили лісові мешканці і оцінювали житло. Оленка не дозволяла проганяти їх ,адже усім серцем вірила ,що то посланці лісовика і так він перевіряє чи все у них гаразд.

Бабуся сиділа і тихенько вздихала. Ніч на Івана Купала. Це була мабуть найшумніша ніч за цілий рік. Молоді хлопці і дівчата збираються біля вогнища щоб перестрибувати його, молодички запускають вінки у озеро і ворожать на майбутніх чоловіків.Кому випаде чорнявий ,кому білявий ,кому прямий ,а кому косий. Все це вирішує долля і лише у сьогоднішню ніч долля вирішує розповісти щось про майбутнє.

-Бабусю ,а чому Настуся іде і плаче ?

Оленка,не помітно для бабусі,вийшла із дому у нічній сорочці і стала біля неї протираючи заспані очі. Вона була невеличка ,майже доходила ростом до бабусиних плечей. Її чорне довге волосся ,як у сестри ,спадали їй на плечі ,а личко прикрашали довгі густі вії.

Стара поглянула в сторону стежки і побачила старшу онуку у довгому вишитому платі із пишним вінком ,оздоблений квітами ,на голові. Цей вінок Анастасія плела цілий ранок і цілий день і сьогодні повинна була запустити його у воду ,але чомусь він залишився на голові. Дівчина не йшла ,а бігла додому і голосно плакала.

-Що з тобою ,дитино? - тремтячим голосом заговорила стара.

-Дівчата не хочуть брати мене із собою до озера ,щоб запускати вінки,а це мій перший Івана Купала,я цілий місяць тільки про це і мріяла. 

З її карих очей водоспадом хлинули краплинки сліз які вона не встигала витирати рукавом вишиванки.

-Не варто так рюмсати. Можливо долля захотіла зберегти тебе від біди.

-Якої такої ще біди ? - перепитала маленька дівчинка все ще протираючи очі від сну.

-Так ,бабусю ,що ти таке говориш ? 

-Знаю я одну історію ,та здається мені ви ще надто юні для неї.

-Розкажи мені її прошу ,прошу ,бабусю.- дівчинка схопила рукою бабусин рукав і почала трясти.

-Так не чіпай ти бабусю. Як захоче ,то розповість. 

Анастасія забрала молодшу сестру ,підняла її на руки і вже хотіла понести  у ліжко ,але тут Солоха заговорила.

-Гадаю зараз слушна мить ,щоб вам розповісти.

Оленка вискочила з рук сестри ,підбігла і сіла напроти бабусі на землю.

-Ми тебе уважно слухаємо. 

Її очі горіли від захвату. Настя повторила за сестрою ,сіла біля малої ,схрестила ноги і прийнялась витирати сльози що залишились.

Що ж. Почнімо.

Була темна ніч ,як от зараз. Місяць освітлював ліс ,однак яскравіше за його світло було лише світло вогнища ,що розпалили молоді хлопці і дівчата. Вони були одіті у різноманітні вишиванки ,на головах дівчат були вінки із кульбаб,ромашок ,неза їїбуток та інших трав. Вони весело проводили час. Співали народні пісні ,жартували і голосно хихотіли. 

Серед них був самий завидний козак Ігор. Чорнявий ,із широкими бромави і вираженими вилицями. Очі були немов у сокола ,широкоплечий . Сорочки йому вишивали усі дівчата яким було не лінь, та ні одну із них він не приймав. Не готовий був хлопець до стосунків . У нього в голові гуляв вітер ,а у думках він гнався верхи на коні по золотистому полю пшениці. 

Єдині кого він обожнював це його побратими Остап і Андрій. Ці хлопці були вельми схожі на Ігоря ,їх відрізняло лише колір волосся. Остап був рудим, як лисиця ,і хитрим . Такі ж руді були у нього очі . Андрій ж мав золотаве волосся ,що світилось яскравіше золота та блакитні очі ,що були глибші моря. 

Якось нудно стало козачкам на вечорниці і вирішили піти поплавати. Подалися  у темний ліс ,а дорогу вказував один пан місяць. Та не встигли вони прийти до місця призначення ,як загубили одне одного. Розділились по усьому лісові і лише були чути відлуння криків хлопців. 

-Андріє! Остапе! Ви де ? Якщо це якийсь жарт ,то не смішно ані краплини! - він обертався по всіх сторонах ,гукав їх ,але ні звуку відповіді.

Вирішив Ігор ,що ті знайшли коротшу стежечку і направився до озера сам ,з надію ,що його друзі там чекають.