4

Відразу після уроку я беру у Свєти телефон і пишу Котику. Він погоджується зустрітись на великій перерві за школою на трибунах стадіону. Виявляється він з нашої школи і надія про те, що це не якийсь маніакальний старий, росте з кожною секундою.

Дочекатись зустрічі важко. Я хвилююсь, в голові перебираю різні слова, котрі хочу сказати. Можливо ми будемо обійматись і цілуватись, від такої думки мої щоки палають вогнем. Я його ще не бачила, а таке нафантазувала.

Як тільки дзвонить дзвінок на велику перерву, швидко все збираю з парти і збираюсь виходити з класу.

-         Ти куди? – зупиняє мене Свєта.

-         У мене є деякі справи, - вивертаюсь від відповіді. Навіть їй я не говорила про свого таємного шанувальника.

-         Ти що не будеш дивитись трансляцію Торпеди Макса? – вона щиро дивується і округлює очі.

-         Потім покажеш, - байдуже відповідаю і швидко покидаю клас.

Поки йду по коридору серце шалено колотиться в грудях. Так довго цього чекала, а тепер боюся. А раптом він взагалі не сподобається. Чи буде тим самим Торпедою Максом? Хоча ні. Той зараз вилазить на дах, щоб вкотре привернути до себе увагу.

Навіть не опам’ятовуюсь, як опиняюсь за школою. Тут нікого немає. Пустий стадіон одиноко очікує на учнів, а ті в свою чергу сидять по кутках з телефонами у руках і нетерпляче вираховують хвилини до початку відео.

Сідаю на краєчок лавки пофарбованої у жовто-блакитний колір і кулюсь від прохолодного вітру. Невпевнено оглядаюсь навколо. Тиша стадіону приглушує, здається наче весь світ вимер. Залишилась лише я одна. Вільні руки не маю куди діти, тому ховаю у кишені куртки. Зазвичай телефон розважає у такі моменти.

Зі сторони школи із-за дерев виходить знайома фігура і прямує до мене. Завмираю від несподіванки. Невже це він? Та бути того не може.

-         Чому ти тут? – насторожено запитую, коли Андрій опиняється поруч.

-         Я Котик, - винувато зізнається.

-         Ні. Ти не він, - мотаю я головою.

-         Так.

-         Котик мій віртуальний прихильник, - доказую йому своє.

Бо якщо це правда, виходить весь цей час Андрій водив мене за носа.

-         Виходить я твій прихильник. Я ж казав, що тобі це не сподобається.

-         Як ти міг мене так обманути? Я ж повірила, - злюсь на свого друга.

Піднімаюсь з лавки і підходжу до нього. Вдивляюся в сумні карі такі знайомі очі.

-         Я не хотів брехати, - тихо шепоче.

-         А чого ж ти хотів?

-         Бути поруч з тобою. Розмовляти. Можливо...любити. Нажаль реального мене ти не помічала.

Він сумно посміхається, розглядаючи моє обличчя. Любити. Це слово з його губ звучить так не звично.

-         Не правда, ми ж друзі.

-         Але я хотів більшого, - палко зізнається і поїдає мене карими очима.

Дихаю глибоко від хвилювання. Відчуваю, як щоки палають вогнем. Ніколи його не розглядала, як хлопця. Можливо і не помітила б, якби не його витівка.

-         Чому ж не сказав? – вимагаю відповіді.

-         Я намагався. Запрошував тебе декілька раз. Але ти завжди зайнята, завжди в телефоні. Віртуальний світ для тебе цікавіший, - він говорить приречено, наче моє захоплення інтернетом це якась хвороба. Усі ж так зараз роблять.

-         Не вигадуй, - вже менш впевнено говорю і відводжу погляд у бік.

Правота його слів присоромлює мене. Каюсь, і справді часто проводила час за телефоном і мало що навколо помічала. Навіть не пам’ятаю, коли в останнє ми з Андрієм гуляли. Але він сам винен, я була поглинута спілкуванням з Котиком.

Дивлюсь на свого друга, чи віртуального хлопця. Хто він тепер мені?

-         І що далі? – запитую, заплутавшись остаточно.

-         Ти хотіла зустрітись з Котиком, - говорить Андрій і нерішуче торкається моїх пальців. Ніби не вперше, а відчуття зовсім інші. – Він перед тобою. Продовжимо там де і зупинились. Якщо ти сама цього захочеш.

Стискаю його руку в знак згоди. По тілу розповзається тепло, а серце починає несамовито калатати. Тепер, коли я знаю, що Котик це Андрій, моє відношення до хорошого друга змінилось. Я наче дивлюсь на нього по іншому, по-новому. І те, що я бачу мені подобається.

Посміхаюсь йому, а він посміхається у відповідь. Хочеться, щоб він мене обійняв і Андрій наче читає мої думки. Притягує до себе і міцно тулить до теплого тіла.

У клас ми повертаємось вже після дзвінка, міцно тримаючись за руки. Я думала ми будемо привертати увагу друзів, показуючи свій новий статус. Та на нас ніхто не дивиться. Помічаю, що всі якісь збентежені і схвильовані, дехто з дівчат навіть плаче. Вчитель на місці та урок не проводить. Він мовчки сидить за столом і немигаючим поглядом дивиться в одну точку. Його думки літають десь далеко з відси.

Я непомітно сідаю на своє місце поруч з Свєтою, кинувши на прощання швидкий погляд Андрію. Він схвильовано киває, теж нічого не розуміє.

-         Що сталось? – торкаюсь плеча подруги, коли та ніяк не реагує на мою присутність.

Свєта повертає до мене заплакане обличчя.

Макс зірвався з даху і я це бачила. Ми всі бачили.