2

-         Мамо, мені потрібен новий телефон, - вітром вриваюсь у кухню.

Так швидко я ще не збиралась у школу. Лише п’ять хвилин і вже одягнена.

-         Ми лише недавно тобі купували, - байдужим тоном відповідає мама, навіть і не глянувши у мою сторону.

Вона сидить за столом з чашкою кави в одній руці і з телефоном в іншій. Кумедні звуки підказують мені, що вона грає якусь дитячу гру. Я б на таке і не глянула, а вона увесь вільний час тратить на віртуальне вирощування врожаю, годування тварин, і продаж товару. Дурниця якась, а не гра.

Підбігаю до неї, вриваюсь в особистий простір і нависаю над її акуратно вкладеною зачіскою. Мама готова до роботи.

-         Але він зламався, - говорю з панікою. – Вимкнувся і не вмикається. Я не можу без телефона, у мене важливі справи.

З голови не виходить Котик. Я так довго намагалась з ним зустрітись. І ось нарешті він погодився, а тут таке.

-         Візьми старий, - коротко відповідає мама і нарешті підносить на мене погляд сірих розмальованих косметикою очей. – Як ти одяглася? У тебе футболка на виворіт.

Оглядаю себе. І справді. Я дуже спішила, щоб вирішити свою проблему і не звертала уваги, що на себе натягувала. Знімаю з себе футболку і швидко одягаю правильно. Мала Настя, котра до того тихо сиділа за дитячим столиком і наминала кашу, звертає на мене увагу і починає сміятись і показувати пальцем. Ця мала п’ятирічна зануда мене дратує, та зараз не до неї, тому ігнорую.

-         У мене не має старого телефона. Я віддала його Свєті, її був зламався.

-         Щось вони часто у вас ламаються, - мама починає дратуватись, хмурить ідеально вискубані брови. – Діано, це не дешеві іграшки. Ми з батьком не можемо тобі купувати телефони щомісяця. Зламала, побудеш без нього. Віддай батькові, він завезе на ремонт.

Мама повертається до своєї дурної гри, а в мене холоне кров. Як без телефону? Це не можливо.

-         Але він мені потрібен, - продовжую наполягати панічним голосом. – Там все моє життя. У мене незакінчена розмова.

-         Я все сказала, - холодно відповідає мама і дарує гострий погляд. – Треба шанувати дорогі речі. Нічого тобі не станеться, якщо декілька днів побудеш без телефону. Очі відпочинуть.

Вона байдуже повертається до своєї забавки, залишивши мене без уваги. Образа душить горло, на очі накочуються сльози. Як несправедливо. Адже я шанувала його, а він все одно зламався.

Дивлюсь на молодшу сестру, котра залишила сніданок і теж взяла в руки особистий старий мамин телефон. Її пухле личко освітлює екран, маленькі пальчики вміло тикають по склу, а широко розкриті ясні очі зацікавлено спостерігають за діями, не мигаючи.

-         Віддай мені Настін. Лише на декілька днів, - пробую ще одну спробу.

-         А я що тоді з нею буду робити? Вона ж репетуватиме і в дитсадку не зможу залишити. Ти доросліша. Побудеш і без гаджета. Може хоч оцінки підтягнеш.

-         Не дам, - лепече моя кучерява і щербата сестра, та тулить цяцьку до грудей.

Шмигаю носом і вибігаю з кухні.

-         Поснідай перш ніж іти до школи, - чую в спину голос мами.

Не буду їсти, на зло їй.

У коридорі налітаю на батька. Одягнений у діловий костюм, він виходить зі спальні.

-         О, Діанко. Мама написала, що у тебе телефон зламався. Давай його мені, я подорозі здам у ремонт.

-         Може ти натомість даси мені свій, - з крихіткою надії вимовляю і видавлюю благаючи посмішку.

-         Мені без телефона ніяк. Вибач, - качає він головою.

Я і не сумнівалась. Батько і в туалет з ним ходить.

-         Зараз принесу. Але скажи їм щоб по швидше полагодили.

Іду до кімнати і приношу татові телефон. Злюсь на негідну залізяку. Як не вчасно він зламався. Що я тепер буду робити? Як тепер зв’язатись з друзями? Як без нього жити?