У тенетах Інтернету

Інтернет – це пам’ять, яка не вміє забувати.
Володимир Губайловський
 

З кожним прожитим днем Всесвітня павутина затягує все більше і більше людей. Тих хто шукає слави і визнання чи тих хто лише намагається знайти однодумців, або ще тих, кого не сприймають реальні люди і лише в Інтернеті можна відчути себе вільно, без обмежень, написати будь-який пост, отримати лайки чи коментарі з одобренням, засудженням чи порадою. А якщо хтось тебе заспамить, то можна видалити сторінку і почати все спочатку настільки усе просто, набагато легше ніж в реальному житті. 
Міра схилилася над клавіатурою і швидко застукотіла по клавішам. 
«Що робити, якщо тебе не розуміють?» - натиснула надіслати і коментар успішно опублікувався на сайті. Відразу почали надходити відповіді: 
«Ти особлива, тому і не маєш однодумців». 
«Можливо тому що ти інопланетянка?» - ну це вже образливо подумала дівчина і прочитала наступну відповідь: 
«Якщо ти почуваєш себе білою вороною, то приєднуйся до нашої групи і ми допоможемо. У нас немає гноблення, а кожна думка враховується. Навіть на мить не вагайся, а приєднуйся!» - закликала яскрава реклама, якоїсь крутої і популярної групи і Міра швидко перейшла за посиланням.
Міра звичайнісінька дівчина-школярка, але з маленьким недоліком: вона погано чує. І саме через це ще з дитинства зазнає принижень ровесників, які ніколи не втрачали можливості над нею познущатись. На власному прикладі дівчина пізнала, як це бути не такою як всі, справжнісінькою білою вороною. Вона вже знала, якими жорстокими можуть бути діти і реальний світ, сповнений лише насмішками і злом. Порятунок дівчина знайшла у віртуальному житті, де ніхто не знає хто вона і з якими вадами, лише відомий її нік, який ніяк не може видати, що вона зацькована однокласниками дівчинка. Ось і зараз Міра нарешті знайшла групу однодумців, які не будуть її гнобити, а лише підтримувати і вислуховувати її думки. Пробігши очима групу, вона впевнено натиснула «Приєднатися», навіть не розуміючи, в яку халепу щойно потрапила. Відразу прийшло сповіщення: «Вітаю, у нашій групі, ми знаємо твою проблему і готові допомогти». «Звідки?» - промайнуло в голові, але вже за мить відкинула всі думки і прочитала наступне повідомлення: «Твоє перше завдання: навчися бути впевненою у собі. Для цього не бійся відповідати на насмішки, вчися за себе постояти». Міра здивовано подивилася на екран комп’ютера, що все це означає? Вона лише хотіла ділитися думками і отримувати підтримку, а не виконувати різні неможливі завдання. Недовго думаючи, дівчина написала відповідь: «Я не зможу виконати цього завдання. Ви не знаєте про мене всього». «Ми знаємо про тебе все, - вперто твердили адміністратори групи, - а також ми знаємо, що ти впораєшся, тобі варто лише спробувати». «Ну що ж, можливо і справді варто спробувати», - подумала Міра і вимкнула комп’ютер. Наступного дня в школі дівчину знову почали перекривлювати, а вона лише мовчки сиділа і ледве не плакала, раптом почула вібрацію телефону. «Дай їм відсіч, ти зможеш», - дівчина аж побіліла. «Звідки вони дізналися? Можливо просто збіг?» - подумала і з твердим наміром встала з місця. 
-    Досить мене ображати, я не ваша іграшка, - впевненим і трохи захриплим голосом сказала дівчина. 
Однокласники на мить завмерли і здивовано на неї подивилися.
-    Ви лише подивіться, наша сіра мишка заговорила, - далі знущалися, але Міра більше на них не зважала, а гордо вийшла з класу і відразу написала в чат: «Я виконала завдання». «Ми знаємо, ти молодець», - надійшла відповідь. Дівчина приросла до місця, їй вже реально було страшно. «Звідки?» - запитала вона, коли знову змогла рухатися і набирати текст.
«Ми знаємо про тебе все», - знову одне і те саме надсилали замість пояснень. Міра перелякано озирнулася навколо, але нікого підозрілого не побачила, проте в душі наростала тривога і було таке відчуття, що за нею хтось таємно шпигує. «Так, заспокойся, ти просто себе накручуєш. От хто за тобою може шпигувати?», - заспокоювала себе дівчина, проте почуття тривоги все одно не залишало її в спокої. Увечері знову прийшло повідомлення. «Міро, твоє наступне завдання дуже просте. Зміни свій образ». Дівчина здивовано втупилася в екран, а що не так з її зовнішнім виглядом? «Ти зараз думаєш, а що ж з тобою не так. Дамо підказку, одягни щось таке, що зазвичай не носиш». Дівчині стало страшно, звідки вони знають про що вона думає і як одягається? Звісно, що крутим стилем Міра не вирізнялася, носила звичайний одяг, переважно светри або сорочки і джинси, але звідки їм про це відомо. Дівчина на мить уявила обличчя однокласників, коли вони побачать її завтра у сукні. Так, це того варте, щоб з радістю виконати це завдання. У гардеробі дівчини була лише одна сукня, яку вона берегла для особливої події і саме така зараз настала. 
Міра не помилилася, щойно переступила поріг класу, як на неї здивовано дивилися всі. Ще чого, виглядала вона на всі сто один відсоток. Навіть в найбільш красномовних пропав дар мови. О так, саме на такий ефект очікувала, нехай знають, що вона не зацькована сіра миша. Дівчина в новому образі відчувала себе впевнено і навіть не зважала на колючі зауваження однокласників. Швидко дістала смартфон і написала в чат: «Я виконала завдання, і відчуваю себе більш впевнено, і все завдяки вам». Відповідь не змусила себе чекати: «Ми раді, що змогли допомогти. Чекай наступних завдань і в кінці нашого спілкування ти відчуєш полегкість і щастя».
Всі ці постійні завдання дуже лякали Міру, але і водночас вона відчувала себе впевненіше і суттєво змінювалася. 

Минуло кілька днів, але жодних наступних завдань не надходило, дівчина продовжувала жити своїм звичним життям і навіть на деякий час відкинула всі тривоги, які гризли її душу. «Все закінчилося як страшний сон. Я стала більш впевненою у собі, тому-то і немає наступних завдань. А можливо вони просто забули про моє існування і я можу також забути про їхнє», - думала Міра, коли минув вже тиждень, а жодної звістки з групи так і не було. Проте дівчина рано раділа, бо вже через кілька хвилин телефон завібрував, сповіщаючи про нове повідомлення. Дівчина швидко вхопила в руки смартфон і глянула на екран. 
«Привіт, Міро, ми довгий час тобі не писали, тому що вирішили дати трохи перепочинку перед наступним завданням. Ти відчуваєш, що почала змінюватися і це дуже добре, адже зовсім скоро ти станеш зовсім новою людиною. Ми з радістю хочемо повідомити, що ти гідна стати однією з нас, але для цього ти повинна пройти певний ритуал.». Міра здивовано, трохи з тривогою і цікавістю дивилася на текст. Ритуал? Який ще ритуал? Внутрішній голос аж надривався, попереджуючи про небезпеку, інтуїція підказувала, що нічого хорошого цей ритуал не віщує, але Міра і далі чекала з нетерпінням наступного завдання, дивлячись на шаблонні слова: ... набирає текст. Нарешті з’явилося нове повідомлення і дівчина швидко його прочитала і відразу похолола. «Наш ритуал незвичний, він відбувається на крові. Тому твоє завдання просте: вирізати в себе на руці нашу емблему. Малюнок ми зараз скинемо». Що? Очі Міри стали як дві копійки. Різати руку? Та дівчина боїться навіть кров здавати, не те щоб самостійно ранити себе ножом. У Міри затрусилися руки, а смартфон вислизнув з пальців і впав на підлогу. Вона не буде цього виконувати, все з неї досить цих тупих завдань. Міра швидко підняла телефон і натиснула «покинути групу». Відразу вискочила табличка «Ви не зможете виконати цю дію, доки вам не дозволять». Що за чортівня? Ну якщо не виходить вийти з групи тоді дівчина видалить свою сторінку і на цьому все закінчиться. Вона швидко зайшла в налаштування і натиснула «видалити сторінку». Проте на її подив і жах вискочила схожа табличка: «Ви не можете виконати цю дію, тому що вона була заблокована, щоб виконати цю функцію дочекайтеся дозволу». Міра відчувала як по спині побігли струмки холодного поту. Вона розуміла, що потрапила в справжнісінькі тенета, а система зробила її своїм в’язнем без права голосу. Що ж робити? Як врятуватися? Здається вихід лише один: слідувати інструкціям групи і виконати це жахливе завдання. А якщо вона все таки не виконає? Що вони їй зроблять? Відповідь на всі запитання прийшла відразу: «Міро, ми не думали, що ти боягузка. Навіть не думай схитрити, бо ми знаємо про тебе абсолютно все: що ти думає, де ти знаходишся, що ти робиш і навіть як ти одягнута». Дівчина ще більше похолола. В голові стукало одне питання: звідки вони все це знають? Озирнулася навколо в пошуках камери і раптом їй в голову прийшла геніальна ідея. Подивимося чи справді вони знають все. Дівчина написала в чат: «Якщо ви все добре знаєте, то скажіть де я і у що одягнена». Задоволена своєю ідеєю стала чекати відповіді і вона надійшла майже відразу. «Міро, погана ідея нас перевіряти. Ти зараз вдома і на тобі сині джинси і сіра сорочка, а ще на руці браслет». Міра схопилася з місця і в істериці почала озиратися кімнатою. Звідки вони це знають, звідки? Дівчина впала на килим і голосно розридалася. Телефон раз за разом давав про себе знати надоїдливим вібруванням, але Міра на нього не зважала. На тремтячих ногах підвелася і поплелася на кухню і мовчки взяла до рук ножа. Потрібно це зробити, вона повинна грати за їхніми правилами. Дівчина акуратно провела лезом по шкірі і з жахом спостерігала як кров стікає по руці. Дивлячись на цю картину, вона ледве не втратила свідомість, але і далі продовжувала невпевнено виписувати візерунок. Міра навіть не підозрювала, що наступне завдання буде у сто разів гірше, ніж це. Інтернет – це небезпека, своєрідна пастка для наївних користувачів мережі і той хто потрапляє у ці вміло розставлені тенета вже ніколи не зможе вибратися. Закінчивши з емблемою на руці, Міра ще раз глянула на малюнок, залитий кров’ю і сфотографувавши його, скинула у чат. «Я виконала завдання, тепер ви залишите мене в спокої? Я більше не хочу брати участі у цій грі». «Міро, молодець, тепер ти одна із нас. Ти змогла виконати майже всі завдання і можеш пишатися собою». 
-    Яка я щаслива, - скривилася дівчина і спробувала зупинити кров, яка вже утворила велику пляму на підлозі. 
Деякий час жодного сповіщення з групи не надходило, але Міра розуміла, що скоро буде наступне завдання і дуже боялася цього моменту. Вона звісно жила нормальним життя, ходила до школи. І ось одного дня на великій перерві, коли Міра самотньо сиділа за партою і повторяла домашнє завдання, екран її телефону засвітився, сповіщаючи про нове повідомлення. Тремтячими пальцями вона взяла смартфон до рук. Повідомлення від мами. Фух… Такими темпами дівчина скоро стане параноїком, який боїться кожного звуку мобільного. Телефон завібрував ще раз і Міра перелякано відкрила повідомлення:
«Твоє наступне завдання. Ти повинна довести, що ти не боягузка. Піднімися на дах школи і зістрибни вниз». Дівчина похолола, ні, ні, ні, вона не буде цього виконувати, це вже занадто. Вони вимагають аби вона покінчила життя самогубством на очах у сотні людей. Міра швидко застукотіла пальцями по сенсорній клавіатурі. «Я більше не граю і не буду виконувати ваші завдання!!!»  - і поставила в кінці три знаки оклику. Полегшено видихнула і заблокувала екран, але відповідь не змусила довго чекати і відразу мобільний знову видав звук сповіщення. Тремтячими пальцями дівчина провела по екрану і похолола. «Ти не можеш відмовитися, доки не виконаєш останнього завдання. Пам’ятай, ми знаємо про тебе все і якщо ти не виконаєш цього сама, то це зробить хтось з нас. Міро, ти боягузка і не гідна цього життя. Невже ти не хочеш змусити всіх твоїх ворогів страждати? Зроби це і знайдеш спокій, який так довго шукала». У Міри побігли крижані каплі поту по спині. В голові стукало: «Вони знають про мене все, вони знайдуть мене, де б я не була. Можливо і справді варто виконати останнє завдання і нарешті позбутися страждань і принижень». На ватних ногах дівчина рушила на дах, двері, які постійно були замкнені, тепер були відчинені навстіж, наче закликаючи дівчину у свої тенета. Міра не вагаючись піднялася на гору і зупинилася на краю даху. Учні, які гралися у дворі, побачивши дівчину, завмерли, а тоді найсміливіші побігли кликати вчителів. Вже за кілька секунд усе подвір’я школи було заповнене і всі перелякано дивилися в гору і щось кричали, але Міра їх не чула. На смартфон знову прийшло повідомлення: «Молодець, Міро, ти все таки зважилася, а тепер стрибай сама, або це зробимо ми. Не бійся, тобі буде краще, коли ти виконаєш завдання». Дівчина в паніці випустила мобільник з рук і він розбився, впавши на бруківку. Міра глянула на телефон і ступила ще крок.
-    Міро, - закричав хлопець, але дівчина не почула, а лише дивилася вниз.
-    Міро, - майже надриваючи голос, кричав однокласник, саме той, який найбільше над нею знущався ще з першого класу. 
Міра злякано озирнулася і ледве не впала, але в останню секунду втримала рівновагу і не чула, як ахнули всі внизу. 
-    Міро, не роби цього, - кричав хлопець і зробив крок до неї, але дівчина застережливо витягнула руки. 
-    Не підходь або я стрибну. 
-    Не роби цього, прошу, - молив юнак.
-    Я повинна, у мене немає вибору, інакше мене знайдуть вони, - плакала дівчина і сльози розміром у град стікали по щокам. 
-    Хто вони? Про що ти говориш? Міро, будь ласка, відійди звідти і спокійно розкажи, ми тобі допоможемо. 
-    Не можу, вони знають про мене все, вони прийдуть за мною, якщо я не виконаю останнього завдання, - кричала дівчина у перемішку з риданням. – Я повинна стрибнути вниз, повинна і не заважай мені. 
Хлопець на мить завмер, а тоді сказав:
-    У мене теж є завдання. Вони мені сказали, щоб я також разом з тобою зістрибнув.
-    Справді? – не повірила Міра і з підозрою подивилася на однокласника.
-    Я не обманюю, ось дивися в мене є повідомлення, якщо не віриш, підійди і подивися, - простягнув смартфон дівчині і та, мить повагавшись, почала повільно наближатися. 
Юнаку саме це і потрібно було, він різко вхопив Міру за зап’ястя і відтягнув подалі від краю даху. Дівчина лише тепер зрозуміла, що її обманули і почала вириватися, але їй цього не вдалося, бо з рук хлопця її перехопили вчителі, які стояли за дверима. Більше дівчина нічого не пам’ятала, а прокинулася вже у медпункті. Розплющивши очі, вона побачила всіх своїх однокласників, які кільцем оточили її, у кожного в погляді читалося вибачення і жаль, що вони так ображали свою однокласницю. 
-    Міро, - звернувся той самий хлопець, що її врятував, - я від всіх нас вибачаюся за нашу поведінку, нам справді дуже жаль. 
Проте Міра їх не слухала, в думках стукотіло одне: вона не виконала завдання і тепер за нею прийдуть. 
-    Чому ви не дозволили виконати мені завдання? Тепер вони прийдуть за мною, - накинулася на однокласників дівчина. 
Вони лише почали злякано переглядатися. 
-    Міро, я розповів своєму батькові про тебе і він погодився допомогти, - повідомив рятівник. 
-    Він не допоможе, вони знають про мене все і знайдуть, - заздалегідь завчений текст вперто повторювала Міра. 
Після огляду психотерапевта до дівчини ввійшов високий темноволосий чоловік, ймовірно той самий обіцяний батько однокласника. 
-    Міро, привіт, - ласкаво заговорив чоловік, але дівчина не почула, що він сказав і показала рукою на апарати у вухах.
Незнайомець зрозумів свою помилку і вже голосніше повторив привітання і додав:
-    Мене звати Андрій Петрович, я слідчий у справах кіберзлочинів. Розкажи мені все.
-    Але я нічого не знаю про них.
-    Добре, зробимо по іншому. Ти почни з того, як ти знайшла їх і що вони тобі писали.
-    Вони самі знайшли мене, написали, що допоможуть, але потім…почали писати різні завдання, а коли я відмовлялась їх виконувати, то погрожували, що знайдуть мене, адже вони знають про мене все. І тепер я боюся.
-    Та нічого вони не знають, - відмахнувся чоловік. – Яке було останнє завдання? Зістрибнути з даху, так? 
-    Т.а..к, - затинаючись, підтвердила Міра. – Вони точно мене не знайдуть?
-    Не знайдуть, заспокойся, - впевнено сказав слідчий.
-    Але вони говорили…, - зам’ялась дівчина.
-    Послухай, Міро, в Україні вже сотні схожих випадків. Діти приєднуються до груп в соціальних мережах, потім їм починають надходити дивні повідомлення з різними завданнями і останнє – це покінчити життя самогубством. До цього часу, ми ще не змогли затримати того, хто цим займається, але якщо ти нам допоможеш, то ми зможемо це зробити.
Міра задумалася і вже за мить кивнула головою, на знак згоди. 
-    Де твій телефон? 
-    Не знаю, - стиснула плечами дівчина. – Він розбився, можливо десь на шкільному подвір’ї.
-    Добре, ти відпочивай, ми самі його знайдемо.
Чоловік уже хотів іти, як раптом голос Міри його зупинив:
-    Передайте Ігорю спасибі за те, що врятував мене. 
-    Передам, не хвилюйся.