Розділ 44. Тінь у Неаполі.

Неаполь зустрів нас гулом вузьких вулиць і запахом моря, але цього разу в повітрі відчувалася тривога. Місто ніби знало: буря наближається.

Габріель наказав посилити охорону будинку, а мене не відпускав ні на крок. Його очі весь час шукали небезпеку.
— Він десь поруч, bella mia, — сказав він. — Лоренцо завжди діє нахабно. Він захоче, щоб ми відчули його присутність.

Його слова справдилися вже того ж вечора.

Один із людей Габріеля вбіг до зали з блідим обличчям.
— Capo, він тут. На площі перед нашим клубом.

Габріель підвівся, наче лев, що відчув загрозу. Він глянув на мене.
— Ти залишаєшся тут. Це не твоя війна.

— Це стосується і мене, — відповіла я твердо, але він не послухав. Його поцілунок був швидким, але гарячим.
— Я повернуся. Обіцяю.

Він пішов зі своїми людьми, а я, не витримавши, виглянула з балкона.

На площі зібрався натовп. Серед них — він. Лоренцо. У темному пальті, спокійний, усміхнений, наче повернувся додому після довгої відпустки. Його погляд ковзнув по людях, доки не піднявся вгору — і наші очі зустрілися.

Моє серце завмерло. Він підняв келих вина, усміхнувся й театрально вклонився мені.

У цей момент Габріель вийшов йому назустріч. Двоє чоловіків, два вороги, два королі однієї шахівниці. Натовп розступився.

— Я бачу, ти все ще живий, — холодно сказав Габріель.
— А я бачу, ти все ще граєш у короля, — відповів Лоренцо. Його голос був спокійний, але в ньому бриніло щось смертельне. — Та знаєш, що цікаво? Королі падають найгучніше.

Напруга була такою, що навіть повітря застигло. Я стискала перила балкона, розуміючи: це лише початок.