Розділ 43. Ім'я з минулого.

Море цього ранку було спокійним, і я, загорнувшись у його сорочку, сиділа на терасі, слухаючи крики чайок. Габріель вийшов до мене з чашкою кави, нахилився й поцілував у скроню.

— Buongiorno, amore mio, — прошепотів він.

Я усміхнулася, думаючи, що хочу, аби ці дні тривали вічно. Без мафії, без страху, лише ми двоє. Але наш спокій був приречений.

Його телефон задзвонив різко й настирливо. Габріель відповів, відійшов убік, і я одразу відчула, як атмосфера змінилася. Його спина напружилася, пальці стислися в кулак.

— Чорт… — глухо пробурмотів він і вимкнув дзвінок.

— Що трапилось? — серце моє в грудях гупало, наче передчуваючи лихо.

Він повернувся до мене, очі були темними, як буря.
— Лоренцо.

Я відчула, як земля пішла з-під ніг.
— Він… живий?

— Не просто живий, — Габріель кинув чашку на стіл так, що кава розлилася. — Він повернувся в Неаполь. Відкрито. Публічно. Він заявляє, що це його місто. І він не приховує, що прагне помсти.

Я відчула, як у грудях стискається лід. Лоренцо — той, хто колись дивився на мене, немов на здобич. Той, хто намагався знищити Габріеля.

— Ми не можемо залишитися тут, — його голос був твердим, наче сталь. — Якщо він діє так відкрито, це означає, що він готує війну.

Я схопила його за руку.
— Але наш медовий місяць…

Він нахилився й поцілував мене так пристрасно, що я відчула — він теж не хотів відпускати ці миті. Та коли наші губи розійшлися, його голос став холодним і рішучим.
— Ми повертаємося в Неаполь. Я не дозволю йому доторкнутися до тебе. Ніколи.

Я кивнула, розуміючи: наш рай закінчився. Ми летіли назустріч бурі.