Розділ 39.Перша ніч.

Коли останні гості розійшлися, і в розкішному маєтку запанувала тиша, він узяв мене за руку.
— Тепер ти моя дружина, Ізабелло, — його голос був низьким, оксамитовим. — І сьогодні… лише ми.

Ми зайшли до кімнати, яку прикрасили свічками та пелюстками троянд. Ліжко було застелене білосніжними простирадлами, такими чистими, що аж сліпили очі. Традиція, яку я знала, важко тиснула на плечі, але поруч із ним не було страху — лише хвилювання.

Габріель доторкнувся до мого обличчя, його пальці були теплими й сильними.
— Ти впевнена? — запитав він, уважно вдивляючись у мої очі.
Я посміхнулася, хоч серце калатало:
— Так. Я чекала цього моменту… і я належу лише тобі.

Він нахилився, наш поцілунок спершу був ніжним, але швидко перетворився на пристрасний. Його руки ковзнули по моїй спині, розв’язуючи зав’язки сукні. Вона зісковзнула з мене, наче нічна тінь, і я залишилася перед ним, відчуваючи, як тіло палає від його погляду.

— Dio mio… — прошепотів він, немов молитву. — Ти найпрекрасніша жінка, яку я бачив.

Ми впали на ліжко, і його поцілунки покрили мою шию, плечі, груди. Його дотики були водночас ніжними й вимогливими, він вчив моє тіло відповідати на кожен рух. Я тремтіла, але в його обіймах відчувала себе в безпеці.

Коли наші тіла злилися в одне, я не стримала крику — це було боляче, але разом із тим солодко, бо він був зі мною, обіймав, шепотів на вухо слова італійською, які я майже не розуміла, але відчувала серцем.

— Ти моя, bella mia. Назавжди.

Його пристрасні рухи ставали дедалі глибшими, і ми розчинилися в цьому ритмі, доки світ навколо зник. Лише наші серця, наші подихи й вогонь між нами.

Пізніше я лежала на його грудях, втомлена, але щаслива. Його пальці гладили моє волосся. Я знала: простирадла більше не білі. Традиція виконана.

Але для нас це було більше, ніж доказ. Це було початком.