Розділ 35. Кров і ніжність.

Машина рвонула з місця, залишаючи позаду поле бою, постріли й крики. Я ще чула, як у голові дзвенить від адреналіну, коли раптом помітила — сорочка Габріеля просочена темними плямами.

— Ти поранений! — я схопила його за плече, але він відштовхнув руку.

— Це нічого, — зціпив зуби він. — Просто подряпина.

Але коли світло фар висвітило його бік, я побачила: куля пройшла крізь м’язи. Це була не «подряпина».

— Ти втратиш багато крові! — я закричала водієві: — Додому! Швидше!

Вілла зустріла нас тишею. Охоронці розбіглися на пости, а я потягнула Габріеля до його кімнати. Він ще тримався на ногах, але рухався все повільніше.

— Сядь! — наказала я, коли ми дісталися. — І не смій сперечатися.

Він вперше послухався без опору.

Я розірвала його сорочку й зупинилася на мить. Його тіло було покрите шрамами — десятки старих ран, що розповідали його історію краще за будь-які слова. Але ця — свіжа, небезпечна.

Я знайшла аптечку, руки тремтіли, коли я промивала йому рану. Він стогнав, але стискав зуби, не дозволяючи собі крикнути.

— Чому ти завжди мусиш доводити, що ти незламний? — прошепотіла я, прикладаючи бинт.

Він упіймав мій погляд. Його очі були гарячими, повними болю й чогось іншого.
— Бо якщо я зламаюся… усе розвалиться.

Я замотала бинт, відчуваючи, як на очі навертаються сльози.
— А якщо ти загинеш? Що тоді?

Він поклав руку на мою щоку, навіть крізь біль його дотик був ніжним.
— Тоді все це втратить сенс. Бо сенс тепер — ти.

Я завмерла. У цих словах не було пафосу, лише правда. І від цього моє серце затремтіло сильніше, ніж від будь-якої кулі.