Розділ 34. Кров на асфальті.

Ніч опустилася на місто, коли вони вирушили. Я їхала в машині поруч із Габріелем, хоча він наполягав, щоб я залишилася вдома. Але я не могла — я мусила бачити, що відбувається.

Кортеж із чорних авто зупинився біля закинутого складу на околиці. Вогні фар вирізали постаті людей Лоренцо, що вже чекали. Повітря було наповнене запахом бензину, заліза й чогось тривожно-гострого — очікування смерті.

— Почалося, — тихо сказав Габріель, виходячи з машини.

Перша куля пролунила, мов грім. І відразу — хаос.

Його люди розбіглися в укриття, пролунали десятки пострілів, блиснули ножі. Я притиснулася до дверей машини, відчуваючи, як серце вистрибує з грудей.

Я бачила, як Габріель рухався серед бою — холодний, точний, невблаганний. Він стріляв без вагань, його погляд був крижаним, мов у хижака. Люди падали, а він ішов уперед, наче смерть у людській подобі.

Крики, запах пороху, кров на асфальті — усе це змішалося в єдину страшну картину.

І тоді я побачила його. Лоренцо.

Він стояв на даху складу, в чорному пальті, і дивився вниз, спостерігаючи за боєм, мов диригент за оркестром. Його усмішка була хижа, а очі — темні, сповнені ненависті.

Наші погляди зустрілися, і я відчула, як мене пробрав холод. Він знав, хто я. Він дивився саме на мене.

А тоді просто підняв руку й повів нею, як даючи знак своїм людям. І бій став ще запеклішим.

— Белла! — Габріель різко схопив мене за руку й потягнув до машини, коли куля вдарила в метал зовсім поруч. — Не дивися!

Але я вже бачила. І знала: ця війна тільки почалася.