Вілла перетворилася на штаб. У великій залі зібралися чоловіки — кремезні, з холодними очима, що мовчки чекали наказів. На довгому столі лежали карти міста, схеми складів, позначки червоним і чорним маркером.
Я стояла в тіні, спостерігаючи.
Габріель сидів на чолі столу, мов справжній король підземного світу. Його обличчя було спокійним, але в голосі відчувалася сталь.
— Лоренцо повернувся. Це означає лише одне — кров. Він уже взяв Карло. Це не викрадення. Це виклик.
Його люди кивнули, але в повітрі відчувалася напруга.
— Ми не будемо чекати, доки він завдасть наступного удару. — Габріель вдарив кулаком по столу, і всі одразу замовкли. — Ми самі йдемо в атаку.
Його помічник розклав зброю на столі: пістолети, ножі, навіть гвинтівки. Від цього видовища у мене перехопило подих.
— Ви знаєте, що робити, — продовжив він. — Кожен із вас присягав мені. Хто зрадить — загине так само, як Лоренцо.
Люди підняли голови, і в їхніх очах спалахнув вогонь. Вони вірили йому. Вони боялися його. І саме тому йшли за ним.
Я дивилася на нього й відчувала дві протилежні речі: гордість і жах. Це був не просто чоловік, із яким я провела ніч. Це був хижак, ім’я якого тремтить усе місто.
Він підняв погляд і зустрівся очима зі мною. І в цю мить я зрозуміла: він зробить усе, щоб знищити Лоренцо. Навіть якщо для цього доведеться стати ще більшим монстром.