Ніч була тривожно тихою. У віллі панувала напруга, охоронці були на подвійній зміні, а Габріель майже не випускав телефон із рук.
Я намагалася не показувати свого страху, але в грудях щось стискало з кожною годиною мовчання.
А потім прийшло повідомлення.
Охоронець заніс конверт. Чорний папір, на ньому — лише ім’я Габріеля. Його пальці злегка здригнулися, коли він розірвав край.
Усередині була фотографія.
На знімку — одна з найближчих людей Габріеля, його давній друг і радник, Карло. Він був зв’язаний і з кляпом у роті, а за його спиною — темна фігура.
Під фото лише кілька слів, написаних червоним маркером:
«Я повернувся. І заберу все, що твоє.»
Я побачила, як щелепи Габріеля стиснулися, а очі наповнилися такою люттю, що я відсахнулася.
— Це Лоренцо, — прошепотіла я.
— Так, — його голос був низьким і глухим. — Він хоче гратися.
Він кинув фото у вогонь каміну, і полум’я пожерло його за секунду. Потім Габріель різко підняв голову, і в його погляді була холодна рішучість.
— Якщо він хоче війну, він її отримає.
Я відчула, як мені стало страшно. Бо ця війна могла забрати все, що ми мали. Навіть нас самих.