Розділ 30. Тіні минулого.

В нічній тиші його кабінет здавався храмом тіней. Вогонь у каміні кидав червоні відблиски на його обличчя. Я сиділа навпроти, закутавшись у ковдру, але холод пробирав мене не через повітря, а через його мовчання.

Нарешті він заговорив:
— Ти хочеш знати, ким я був до того, як став цим… — він махнув рукою на зброю, документи, карти мафіозних схем, що вкривали стіл. — Звіром, як ти сказала.

Я кивнула, затамувавши подих.

Він опустив погляд, пальці міцно зімкнулися на склянці віскі.
— Я народився у бруді. Мій батько був наркоторговцем, який бив мою матір так, що вона майже не вставала з ліжка. Я ріс серед крику, пострілів і запаху крові. У дванадцять років я уже бачив, як вмирають люди. У п’ятнадцять… сам тримав ніж.

Він зробив ковток, але руки його тремтіли.
— Я поклявся, що більше ніколи не буду жертвою. Що ніхто й ніколи не посміє більше торкнутися тих, кого я люблю. І щоб це стало правдою… я сам став тим, кого боялися всі.

Його голос урвався. Вперше я побачила — не силу, не холод, а прірву в його очах.
— Я не прошу пробачення, Белла. Я не маю на нього права. Але тепер ти знаєш, чому я такий.

Я підійшла ближче й торкнулася його руки. Він не відштовхнув мене, лише заплющив очі, наче цей дотик був болючішим за будь-які рани.

— Ти не монстр, — прошепотіла я. — Ти людина, яка надто довго жила в темряві.

Він подивився на мене так, ніби вперше за роки побачив світло.