Розділ 28. Спроба втечі.

Ніч була тиха, лише вітер шарпав гілки. Ізабелла обережно спускалася сходами, притискаючи серце, яке билося так гучно, що здавалося — почують охоронці. Вона знала: після того, що побачила, залишатися тут — це зрадити себе.

Вона майже дісталася воріт, коли з темряви пролунав низький голос:

— І куди це ти, bambina?

Габріель стояв, обпершись об стіну, мов чекав на неї з самого початку. Його очі блищали небезпечно.

— Відпусти мене! — Ізабелла рвучко розвернулася, але його рука міцно схопила її за зап’ясток.

— Ти справді думаєш, що втечеш від мене? — він різко потягнув її назад, і вона врізалася в його груди. — Після всього, що я зробив, щоб врятувати тебе?

— Ти вбивця! — крикнула вона, сльози блиснули в її очах. — Я не можу бути поруч із таким, як ти!

Він стиснув її сильніше, нахилився так близько, що вона відчула його гаряче дихання на своїй шкірі.
— Ти ненавидиш мене? Чи боїшся того, що хочеш мене попри все?

Її серце вирвалося з грудей. Вона хотіла закричати, відштовхнути його, але натомість пальці судомно вчепилися в його сорочку.

Вибух відчуттів накрив обох: лють, страх, жага. Його губи знайшли її у темряві, і поцілунок був таким самим диким і небезпечним, як він сам.

Вона била його кулаками в груди, але вже не для того, щоб звільнитися, а тому, що не могла впоратися з цим вогнем. Він підхопив її на руки й поніс назад у дім, не відводячи погляду від її очей.

— Ти можеш ненавидіти мене, Ізабелло, — прошепотів він, опускаючи її на ліжко, — але ти ніколи не зможеш втекти від того, що належиш мені.

Її губи тремтіли від безсилого протесту, а серце — від палкого зізнання, яке вона боялася вимовити вголос.