Розділ 27. Тінь мафії.

Ізабелла прокинулася серед ночі від гуркоту машин за вікнами. Вона підійшла до балкона й побачила, як у двір в’їхав чорний кортеж. З машин вийшли люди, деякі з них були поранені, інші тягли когось зв’язаного.

Серце стислося. Вона, ховаючись у тіні, спустилася вниз і крізь прочинені двері почула голоси.

У великій залі стояв Габріель. Він був зовсім інший, ніж поруч із нею: не спокійний і холодний, а жорстокий, як звір, загнаний у кут.

— Ви думали, що можна мене зрадити? — його голос гримів, наче удар. — У цьому світі зрада коштує лише одного.

Чоловіка кинули на коліна. Він благав, плакав, але Габріель навіть не здригнувся. Він узяв пістолет і, не відводячи погляду, зробив постріл.

Ізабелла затулила рота рукою, аби не скрикнути. Удар відлунням прокотився по її грудях.

— Позабирайте тіла, — наказав Габріель своїм людям. — І нехай усі знають: я не прощаю помилок.

Коли він підняв голову, його погляд зустрівся з її очима. Вона стояла в дверях, бліда, мов примара.

Їхні світи зіштовхнулися: його — темний, кривавий, безжальний. Її — світ, де ще лишалася надія на інше життя.

— Ти… — вона прошепотіла, відступаючи. — Ти монстр.

Габріель повільно підійшов, його погляд був важким, але без краплі жалю.
— Я такий, яким мене зробив цей світ. Але пам’ятай: цей монстр — єдиний, хто може тебе врятувати.

Ізабелла не знала, що страшніше — його жорстокість чи те, що її серце шалено калатало, коли він був так близько.