Розділ 24. У його домі.

Я прокинулася від тиші. Жодних криків, жодних пострілів, лише приглушене биття мого серця.
Повільно розплющила очі й побачила високу стелю, темні дерев’яні балки, шовкові простирадла. Це була не моя кімната.

Мій перший порив — підвестися й тікати. Та двері були зачинені. Не замкнені, але… я відчувала, що це пастка.
І тоді я почула кроки.

Він з’явився на порозі — чорний костюм, розстебнута сорочка, ще сліди бою на обличчі. Габріель.
Він дивився на мене так, ніби весь світ зник.

— Ти прокинулася, — його голос був низьким, хрипким, але спокійним.

— Ти… ти викрав мене знову, — прошепотіла я, притискаючи ковдру до грудей.

Він повільно наблизився, очі темні, сповнені тіней.
— Я врятував тебе, Ізабелло. Чи ти справді хочеш бути дружиною Донато? Бути лялькою твого батька?

Я зціпила зуби.
— Це не твоє діло!

Він сів на край ліжка, нахилився ближче, так, що я відчула запах його парфумів, змішаний із запахом диму й пороху.
— Тепер — моє. Бо я забрав тебе у них. І я не віддам.

Його рука торкнулася моєї щоки. Дотик був несподівано ніжний, не схожий на людину, що кілька годин тому вбивав заради мене.
— Розумієш, Белла, — він вимовив моє ім’я так, ніби це була клятва, — я готовий воювати з усім Чикаго, з твоїм батьком, з Донато, з будь-ким… тільки щоб ти була зі мною.

Я відчула, як десь глибоко всередині зламалося щось важливе. Я більше не могла казати собі, що ненавиджу його.
Бо я знала: у його руках я в небезпеці. Але у світі без нього — я була б мертвою.

___

Кімнату освітив м’який вогонь свічок. Довгий стіл був накритий для двох — кришталь, срібні прибори, вино кольору крові.
Я сиділа навпроти Габріеля, і в цьому було щось нереальне: мафіозі, викрадач… і водночас чоловік, який дивився на мене так, ніби я була його єдиним сенсом.

— Ти виглядаєш так, ніби хочеш щось сказати, — промовив він, наливаючи мені вина.

Я стиснула келих, відчуваючи, як долоні тремтять.
— Ти не розумієш… чому я боялася повертатися додому.

Він нахилився вперед, очі в його тіні палали цікавістю й гнівом.
— Розкажи.

Я зробила ковток вина, щоб набратися сміливості.
— Мій батько… він чудовисько. Для всіх — він поважний бізнесмен, благодійник, голова сім’ї. Але для нас, для мами й мене… він кат. — Я відчула, як у горлі здавив клубок. — Він сказав, що якщо я не погоджуся на шлюб із Донато, він уб’є маму.

Габріель завмер. Його щелепи напружилися так, ніби він ледве стримував себе. Келих у його руці скрипнув, коли він міцно стиснув кришталь.
— Він сказав це тобі?

Я кивнула.
— Ти розумієш? У мене не було вибору… я ніколи не мала вибору.

Він повільно піднявся й обійшов стіл. Зупинився біля мене, нахилився так близько, що його тінь накрила мене повністю.
— Тепер він має вибір, Белла. Або він перестає торкатися до тебе й твоєї матері… або він дізнається, що означає мій гнів.

Я здригнулася — від його темного голосу, від того, як слова прозвучали радше як вирок, ніж як обіцянка.
Вперше за довгий час я відчула… полегшення.

Бо тепер я знала: хтось нарешті стане на мою сторону.