Розділ 23. Небажана наречена.

Зала сяяла золотом і кришталем. Музика лилася фоном, келихи бриніли, сміх гостей лунав, наче фальшивий хор. Я стояла поруч із Донато, мої пальці лежали в його холодній долоні. Його усмішка була широкою, але в його очах не було жодної теплоти — лише хижа впевненість.

— Посміхайся, bella, — прошепотів він. — Сьогодні ми стали майже родиною.

Я слухняно стиснула губи у тремтливій усмішці, але в грудях клекотіла ненависть. Кожен крок, кожен погляд гостей здавався кайданами, що стискали мене дедалі міцніше.

Раптом повітря змінилося. Наче сама темрява увійшла до зали. Я відчула його ще до того, як побачила.

Габріель.

Він з’явився у дверях — у чорному костюмі, із холодною владою у погляді. Усі розмови стихли. Його кроки лунали важко й упевнено, наче він ішов не в чужий дім, а у власний.

Донато напружився поруч.
— Що за… — почав він, але його голос затих, коли Габріель наблизився.

Його погляд зупинився на мені. Він не звернув уваги ні на гостей, ні на господарів. Тільки я.

— Ізабелло, — промовив він, його голос був тихим, але таким, що відлунював у грудях. — Я прийшов за тобою.

Моя рука здригнулася в долоні Донато. Серце вдарилося в ребра так сильно, що я ледве не втратила рівновагу.

А залу накрило мовчання перед бурею.

Зала сяяла золотом і кришталем. Музика зупинилася, коли з’явився він — темна постать, яка принесла із собою загрозу й холод.
Габріель ішов упевнено, і кожен його крок лунав, наче відлуння вироку. Його очі палали, зосереджені на мені.

— Ізабелло, — його голос розітнув тишу, наче ніж. — Ти йдеш зі мною.

Гості ахнули, а Донато стиснув мою руку так, що стало боляче.
— Ти не маєш права, — прошипів він, виходячи вперед. — Вона моя наречена.

Габріель посміхнувся так, що ця усмішка обпекла холодом.
— Наречена? Ти думаєш, що можеш купити її, як будь-який свій бізнес?

Він підійшов ближче. Його постать здавалася вищою, сильнішою, небезпечнішою.
Донато різко відштовхнув мене за спину й зійшовся з Габріелем лицем до лиця.

— Відійди, поки не пізно, — прошипів Донато. — Це моє місто, моя наречена й моя гра.

Габріель знизив голос до смертельного шепоту:
— Ти зробив лише одну помилку. Ти доторкнувся до того, що належить мені.

Напруга розірвала повітря. Охоронці Донато кинулися вперед, але Марко та люди Габріеля вже стояли напоготові. Вечір перетворився на арену — келихи билися об підлогу, гості в паніці відступали.

Донато першим ударив — різкий рух, але Габріель ухилився й вчепився йому в комір, стискаючи так, що той захрипів.
— Вона не твоя, — гаркнув Габріель. — І ніколи не буде!

Я закричала, коли навколо загриміли постріли охоронців у стелю, щоб залякати гостей. Метал блиснув у руках — ножі, пістолети, кулаки. Усе довкола вибухнуло хаосом.

А я стояла між ними, задихаючись від жаху й… дикого, забороненого відчуття: він прийшов за мною.

— Досить! — вирвалося в мене, голос зірвався від відчаю.

Але жоден із них не збирався зупинятися.

Зала перетворилася на поле бою. Крики, розбиті келихи, брязкіт зброї й паніка гостей зливалися у божевільну симфонію.

Габріель і Донато билися так, ніби навколо не існувало світу. Удар за ударом, погрози й крики, метал у руках охоронців блищав під люстрами.

— Відпусти її! — гаркнув Донато, коли Габріель різким рухом вирвав мене з його рук і притиснув до себе.

Я задихнулася — від страху, від шаленої близькості, від відчуття його сили.
— Вона йде зі мною, — холодно кинув Габріель, його очі палали темним вогнем. — І ти нічого не зробиш.

— Це моє місто! — вигукнув Донато, витираючи кров із розбитої губи. — Ти не втримаєш її!

Габріель зухвало посміхнувся.
— Подивимось.

Його люди відкрили прикриваючий вогонь — кулі врізалися у стіни, змушуючи гостей падати на підлогу. Крик, паніка, охоронці Донато металися, але сили були нерівні.

Він потягнув мене до виходу, міцно тримаючи за талію, немов я була його здобиччю. Серце калатало так, що я ледве могла дихати.

На порозі Габріель обернувся ще раз і гукнув Донато:
— Запам’ятай, вона більше не твоя наречена. Вона моя війна.

Двері зачинилися за нами, залишивши позаду хаос, постріли й крики. А я, тремтячи в його руках, усвідомила: втечі більше немає.