Розділ 20. Наречений із Чикаго.

Вечір був задушливим і важким, як залізо. У вітальні панував штучний блиск: кришталь, срібло, дорогі вина, сміх, що віддавав фальшем. Я сиділа на дивані, мов у пастці, відчуваючи, як серце калатає від страху й злості.

— Ізабелло, — голос батька пролунав твердим наказом. — Це Донато cаро Чикаго. Твій майбутній чоловік.

Я підняла погляд. Переді мною стояв чоловік років тридцяти п’яти, одягнений у бездоганний костюм. Його усмішка була широкою, але в очах не було тепла — лише холодний розрахунок.

— Нарешті я маю нагоду познайомитися з нареченою, — промовив він, нахиляючись, щоб поцілувати мою руку. Його дотик був слизьким, наче у змії.

Я мимоволі здригнулася.
— Приємно познайомитися, — відповіла, намагаючись стримати тремтіння голосу.

— Вона чарівна, — звернувся Донато до мого батька, не зводячи з мене очей. — Я впевнений, наш союз стане вигідним для обох родин.

Союз. Йому навіть не йшлося про кохання, про почуття, про мене. Лише угода, підписана моїм життям.

— Ізабелло, — батько кинув на мене гострий погляд, — будь гостинною.

Я змусила себе всміхнутися, хоча всередині мене вирувала буря. Кожна клітина мого тіла кричала: це неправильно, я не хочу цього. Але переді мною сиділа людина, яка вважала мене частиною угоди. А позаду — батько, готовий знищити матір, якщо я не підкорюся.

Мені здавалося, що я задихаюся. Але глибоко всередині, там, де я не дозволяла собі навіть доторкнутися думками, палав вогонь: Габріель. Лише він може врятувати мене від цієї пастки.