Розділ 18. Тіні і полум'я

Я сиділа біля вікна в його будинку, дивилася, як сутінки повільно поглинають місто. Після нападу я не могла знайти спокою — навіть у його обіймах.

Габріель десь поруч, я чула його кроки, його присутність, і від цього серце стискалося ще дужче. Небезпека більше не була абстрактною. Вона мала обличчя, зброю і кривавий слід на бруківці.

Але найбільше мене лякало інше.

Його погляд. Той, яким він дивився на мене, коли стояв між мною і смертю. У цих очах не було холодного мафіозі. Там був чоловік, готовий кинути виклик цілому світові. І це руйнувало мене зсередини.

— Ти не спиш? — його голос прорізав тишу.

Я здригнулася. Він стояв у дверях, темний силует проти світла коридору.

— Як я можу спати після всього? — відповіла я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Він підійшов ближче, нахилився й торкнувся моєї щоки.
— Я захищу тебе. Завжди.

Я відвернулася, бо інакше потонула б у його словах.
— А хто захистить мене від тебе, Габріелю?

Він завмер, але його рука не відпустила мене. Його пальці ковзнули по моєму підборіддю, змушуючи знову зустрітися з його поглядом.
— Ти не повинна боятися мене.

Я зібрала всю силу, яку мала, і раптово відштовхнула його.
— Відпусти мене, — вирвалося з моїх уст. — Якщо ти справді такий, яким хочеш здаватися… відпусти.

Тиша впала між нами, наче удар ножа. Його плечі напружилися, у зіницях спалахнув вогонь. Я готувалася почути відмову, наказ, крик — але він лише зробив крок назад.

— Хочеш піти? — його голос був глухий. — Двері відчинені.

Я завмерла. Вперше за весь час він дав мені вибір. І саме це налякало мене найбільше. Бо я зрозуміла, що не хочу йти.