Розділ 17. Постріли в темряві.

Вечір був занадто тихим, і я відчувала тривогу в кожному подиху. Габріель повів мене прогулятися набережною. Він говорив мало, але його рука міцно тримала мою, наче я могла зникнути будь-якої миті.

Я майже почала вірити, що світ може бути простим — море, ніч, теплий вітер. Але все зруйнувалося в одну секунду.

З темряви вискочили двоє чоловіків. У руках — зброя.

— Ріццо! — пролунало криком. — Твій час минув!

Все сталося миттєво. Габріель різко відштовхнув мене назад, і ми обоє впали на бруківку. Постріл розірвав ніч, кулі просвистіли так близько, що я відчула гарячий подих смерті біля щоки.

Він піднявся першим, витягнув пістолет з-під піджака й відкрив вогонь у відповідь. Його рухи були холодні й точні, як у мисливця. Крики, постріли, луна — і я, здавалося, втратила відчуття реальності.

Я бачила лише його. Як він став стіною між мною та ворогами. Як у його очах спалахнув вогонь, не схожий на лють — радше на відчайдушне бажання втримати мене живою.

Коли все стихло, двоє нападників лежали нерухомо. А я сиділа на землі, тремтячи так, що не могла вимовити жодного слова.

Габріель підійшов до мене, схопив за плечі й змусив подивитися йому в очі.
— Ти жива? — його голос був хрипким, зірваним.

Я лише кивнула.

Він обійняв мене так міцно, що я відчула, як його серце калатає не менш скажено, ніж моє.

— Я попереджав, bambina, — прошепотів він. — Ти в моєму світі. І тепер вони прийдуть за тобою, бо знають, що ти — моя слабкість.

Я стиснула кулаки. Сльози змішалися зі страхом і гнівом. І в ту мить я зрозуміла: моє життя вже ніколи не буде колишнім.