Розділ 14. Танго у темряві.

Я не могла повірити власним вухам, коли він сказав:
— Сьогодні ввечері ми йдемо в ресторан.

— Ресторан? — я з недовірою примружилася. — І це не пастка?

Габріель лише ледь усміхнувся куточком вуст.
— Якщо б я хотів заманити тебе в пастку, Ізабелло, ти б про це навіть не дізналася.

Його впевненість дратувала і водночас змушувала серце битися швидше.

---

Ресторан був схожий на інший світ: м’яке світло, живий оркестр, аромати вина і спецій у повітрі. Люди навколо сміялися, танцювали, насолоджувалися вечором. І я раптом відчула, що можу вдихнути на повні груди.

Габріель замовив для нас найкраще вино, його постать привертала увагу всіх жінок у залі, але його погляд не відривався від мене. Це збивало з пантелику й… п’янило.

— Ти дивишся на мене так, ніби вперше бачиш, — прошепотіла я, ковтаючи тепло вина.

— Можливо, так і є, — відповів він тихо.

І саме в цей момент зазвучали перші акорди танго.

— Танцюєш? — його рука простяглася до мене.

— Я… я не… — почала я заперечувати, але він не дав договорити.

Він підняв мене з місця і повів на середину залу. Його долоня міцно обхопила мою талію, друга зімкнула мої пальці, і наші тіла злилися в ритмі музики.

Кожен крок, кожен поворот — це була боротьба й пристрасний виклик водночас. Він керував мною впевнено, наче ми танцювали разом усе життя. Його очі палали, а я губилася в цьому полум’ї, забуваючи, де починається ненависть і закінчується бажання.

Коли танець завершився, ми опинилися надто близько, наші подихи змішалися. У залі вибухнули оплески, але я чула тільки стукіт власного серця.

— Тобі личить свобода, — прошепотів він, торкаючись моєї щоки. — І колись я доведу тобі, що зі мною ти не втрачаєш її.

Я не знала, що відповісти. Бо вперше в його обіймах я не відчувала себе полонянкою.