Розділ 13. Неочікуваний кордон

— Ти поводишся зі мною, як з іграшкою! — я кинула йому в обличчя, не витримавши. — Думаєш, якщо налякав мого батька, то тепер можеш вирішувати й за мене?!

Габріель різко зупинився, його плечі напружилися.
— Я не твій ворог, Ізабелло.

— Ти мій катівник! — я зробила крок до нього, мої очі палахкотіли від злості. — Ти тримаєш мене під замком, як… як…

Він рвучко наблизився. Його долоня вперлася в стіну поруч із моїм обличчям, змусивши мене відчути кожен подих його тепла. Наші погляди зійшлися в одній точці — і повітря стало важким.

— Я б міг залишити тебе полонянкою, — прошепотів він, нахиляючись ближче, — але більше не можу.

Моє серце шалено закалатало.
— Що ти маєш на увазі?

Його голос був тихим, але в кожному слові бриніла сталь.
— Відтепер ти не моя полонянка. Ти моя гостя.

Я хотіла відповісти, відштовхнути його, але замість цього мої пальці зрадницьки стиснули край його піджака. Він нахилився ще ближче — і я відчула, як наші губи зімкнулися в поцілунку.

Це було наче вибух — запекле протистояння раптово перетворилося на жагу, яку неможливо було стримати. Я ненавиділа його за все, але в ту мить ненависть змішалася з чимось більшим, небезпечнішим…

Він відсторонився першим, торкнувшись мого підборіддя.
— Залишайся тут. Але не як полонянка. А як жінка, яку я більше не віддам нікому.

Мої губи ще тремтіли, серце билося, немов у пастці. І вперше я не знала, що страшніше — його темний світ чи власні почуття до нього.