Розділ 12. Зрада чи захист.

Я сиділа біля вікна, вдивляючись у темряву за межами маєтку. Час тягнувся повільно, і єдине, що билося в голові, — як вибратися звідси. Свобода здавалася мені такою ж далекою, як зорі.

Двері різко відчинилися, і в кімнату увійшов він. Габріель. Його кроки впевнені, рухи зібрані — але в очах горів дивний вогонь, який я ще не бачила раніше.

— Де ти був? — мої слова вирвалися раніше, ніж я встигла їх стримати.

Він лише підняв брову, не відповівши відразу.
— Ти розмовляла з моїми людьми? — обійшов він питання.

— Відповідай! — я підвелася, і мої руки затремтіли. — Я знаю, що ти бачився з ним… з моїм батьком!

Тиша. Він не заперечив. І це вдарило сильніше за будь-яке визнання.

— Як ти смів?! — голос зірвався, у грудях усе стислося. — Ти не мав права!

Габріель зробив крок ближче. Його постать затулила світло лампи, і я відчула, як тінь накрила мене.
— Я мав усі права, Ізабелло. Твій батько — чудовисько. Я бачив, що він зробив із твоєю матір’ю. І з тобою.

— Це моє минуле! — крикнула я, ковтаючи сльози. — І це не дає тобі права вирішувати за мене!

Між нами зависла лють, змішана з болем. Він вдивлявся у мене, наче намагаючись розгледіти те, що я сама приховувала від світу.

— Я не дозволю йому більше торкнутися тебе, — нарешті промовив він низьким голосом. — Тепер ти під моїм захистом.

— Захистом? — я розсміялася крізь сльози. — Це називається полоном, Габріелю.

Його погляд похолов. Але замість злості я вперше побачила там щось інше — біль, майже такий, як мій власний.

Ми стояли одне проти одного, наче два вороги, що водночас тяглися один до одного сильніше, ніж могли собі дозволити.