Розділ 10. Зіткнення

Особняк Монтеса сяяв розкішшю. Бездоганний фасад, охайний сад, охоронці у дорогих костюмах. Для чужих очей — дім багатої та поважної родини. Але Габріель бачив інше: гнилизну, сховану під мармуровими сходами.

Він увійшов упевнено, навіть нахабно. Його кроки відлунювали коридором, і жоден охоронець не наважився зупинити capo мафії.

У вітальні, сидячи у кріслі з келихом вина, чекав сам сеньйор Монтес. Чоловік, що вмів усміхатися так, щоб повірив будь-хто.

— Ріццо, — промовив він рівним голосом, навіть не піднявшись. — Честь для мене бачити тебе у своєму домі. Хоч і без запрошення.

Габріель не відповів. Він підступив ближче, його погляд палав.
— Ти чудовисько, — кинув він холодно. — І твоя «честь» смердить кров’ю й страхом.

Монтес лише ледь усміхнувся, зробив ковток вина.
— Обережніше з словами. Ти говориш із людиною, яка створила імперію.

— І зруйнує її власними руками, — різко перебив його Габріель. Він нахилився до нього так близько, що їх розділяло кілька сантиметрів. — Я знаю все. Про твою дружину. Про Ізабеллу. Про те, що ти робив із ними.

На мить маска спала з обличчя Монтеса. В очах з’явилася крижана жорстокість.
— Це моя родина. Моє право.

Габріель вихопив пістолет і наставив йому просто в обличчя.
— Родина — це те, що ти маєш берегти. А ти лише жалюгідна тінь чоловіка.

Охоронці кинулися вперед, та Лоренцо й ще двоє людей Габріеля вже стояли на поготові. В кімнаті здійнявся хаос: вигуки, зброя, кроки.

Але весь світ у ту мить звузився для Габріеля до одного прицілу. До однієї цілі.

Він бачив перед собою не просто ворога. Він бачив джерело всіх ран Ізабелли. І його палець був готовий стиснути курок.