Розділ 8. Спогади (Ізабелла)

У темряві своєї кімнати я довго не могла заснути. Хоч Габріель і пішов, залишивши після себе важке мовчання, його слова й дотики все ще горіли на моїй шкірі. Я намагалася відштовхнути ці відчуття, але серце підло зраджувало мене, б’ючись швидше, коли я згадувала його обличчя.

Я заплющила очі, та замість спокою мене накрили спогади.

Світ завжди бачив у моєму батькові успішного бізнесмена, шанованого чоловіка, взірець для інших. Його усмішка була щирою, його голос — спокійним і владним. Для сторонніх він був уособленням ідеального батька.

Але правда жила за зачиненими дверима нашого дому.
Ніхто не знав, як він лаяв мою матір, принижував її до сліз. Як його рука легко злітала, якщо я наважувалася перечити. Як його холодний погляд примушував мене тремтіти більше, ніж будь-які слова.

Ми з мамою мовчали. Ми приховували синці, ми посміхалися на світських вечорах, ніби все було добре. Адже хто б повірив? Хто наважився б звинуватити «шанованого сеньйора Монтеса»?

Я навчилася ховати свій біль, загартовувати серце й не показувати слабкості.
І, можливо, саме тому тепер я не зламалася перед Габріелем. Мій батько вже виховав у мені воїна, навіть якщо робив це жорстоко.

Я знала: одного дня правда вийде назовні. Але чи вистачить у мене сил тоді не зламатися остаточно?

Я відкрила очі й поглянула на двері, за якими, мабуть, десь поруч ходив Габріель. Іронія долі: людина, якої я повинна боятися, здавалася мені менш страшною, ніж той, хто дав мені життя.