Розділ 7. Небезпечні межі.

Його кроки луною відбивалися у кам’яному коридорі, коли він спускався до неї. Ізабелла стояла на сходах, тримаючи ключі в руці, наче зброю. Її груди швидко здіймалися від бігу, але погляд лишався прямим і гордим.

Габріель зупинився в кількох кроках.
— Ти справді думала, що зможеш утекти? — його голос звучав спокійно, але під ним вгадувався прихований гнів.

— Я й не збираюся сидіти тут, як у клітці, — відрізала вона.

Він зробив рух рукою — й охоронці, які вже наближалися, зупинилися.
— Заберіть його, — кивнув він на непритомного хлопця, якого знайшли в коридорі. — І залиште нас.

Віллу огорнула тиша. Габріель повільно зійшов останні сходи й підійшов до неї. Різким рухом він вибив ключі з її пальців, вони дзенькнули об мармур і покотилися убік.

— Ти ризикуєш занадто, bella mia, — прошепотів він, схопивши її за зап’ястя. — У моєму світі за такі спроби платять кров’ю.

— Тоді бий, — виклик криївся в її голосі, у кожному подиху. — Я не зламаюся.

Їхні очі зустрілися. У ньому клекотіла злість, у ній — полум’я впертості. І замість удару він різко притягнув її до себе.

Її тіло вдарилося об його груди, і в ту ж мить він нахилився ближче, так, що їхні губи були небезпечно близько.
— Ти зводиш мене з розуму, — здавленим голосом вирвалося з його уст.

Вона не відвела погляду, навіть коли відчувала його жар.
— То, може, я і є твоїм покаранням, Габріелю?

Ці слова обпалили сильніше, ніж будь-який удар. Його пальці ще міцніше стиснули її зап’ястя, але замість жорстокості в його очах промайнула щось інше — пристрасть, яку він так намагався приховати.

Межа між владою та бажанням танула просто на очах.
І Габріель уперше зрозумів: він втрачає контроль.