Розділ 6. Спроба втечі

Години в ізоляції здавалися нескінченними. Ізабелла сиділа біля вікна, вдивляючись у море, що простягалося за мурами. Красиве й безжальне, воно нагадувало їй Габріеля — небезпечне, неприступне.

Але вогонь усередині не гаснув. Вона не збиралася бути його іграшкою.

Варта змінювалася кожні кілька годин. Ізабелла помітила: молодий охоронець, якого залишали біля дверей, був занадто самовпевнений. Він не дивився на неї з острахом, як інші, — скоріше з цікавістю. І саме це стало її шансом.

Коли двері знову відчинилися й він заніс їй воду, Ізабелла піднялася, дозволивши шовковому плечику її сукні з’їхати вниз.
— Чи довго ти ще будеш стежити за мною, як за злочинницею? — її голос був тихим, майже ніжним.

Охоронець знітився, на мить відвів погляд.
— У мене наказ.

— Наказ, — повторила вона, підходячи ближче. — Ти ще такий молодий… І справді хочеш усе життя виконувати накази?

Він ковтнув, і вона зрозуміла — він розгубився. Саме цього й чекала.
Різким рухом вона вилила воду на підлогу. Коли він нахилився, аби витерти, Ізабелла підхопила зі столика срібний підсвічник і вдарила його по голові.

Охоронець знепритомнів.

Вона затремтіла, але часу не було. Швидко вихопила в нього ключі, прочинила двері й кинулася коридором. Її серце калатало, як дзвін. Кожен крок луною віддавався в глибині вілли.

Вона вже бачила сходи, що вели до двору. Вільний простір манив, мов крила птаха.

Але в ту ж мить за її спиною пролунав голос:
— Brava, bella mia. Дуже сміливо.

Ізабелла обернулася. На верхньому майданчику сходів стояв він. Габріель. Його руки були схрещені на грудях, а в очах блищала небезпечна іскра.

Він бачив усе.
І тепер гра ставала ще небезпечнішою.