Розділ 5. Гра почалася (Габріель)

За декілька годин до викрадення:

Неаполь ніколи не спав. Його вулиці були схожі на шахову дошку, де кожна тінь мала значення, а кожен крок міг стати останнім. Для інших місто було романтичним, з запахом моря та кави. Для мене ж воно завжди залишалося полем бою.

Я сидів у своєму офісі над старими картами та документами, коли отримав новину: бізнесмен Монтес знову сунувся туди, куди не слід. Його угоди з американцями могли стати проблемою для моєї сім’ї. Але найбільше мене цікавило інше — на зустріч він привів свою доньку.

Спершу я не звернув уваги. Жінки завжди з’являються поруч із сильними чоловіками, та так само швидко зникають. Але коли я побачив її… темне волосся, очі, що палали гордістю, навіть тоді, коли вона мовчала… Я зрозумів: вона інша.

Я мав закінчити коротку «розмову» з конкурентами того вечора. Кулі, кров, тиша після пострілів — усе, як завжди. І саме в ту мить, коли останнє тіло впало на землю, я відчув чужий погляд.

Вона.
Ізабелла стояла біля зачинених дверей складського приміщення. Вона мала піти ще раніше, але затрималася. Я бачив, як вона прикрила рот рукою, аби не скрикнути. В її очах було і жах, і щось інше — непокора.

Вона побачила занадто багато.
Більше, ніж можна дозволити.

У моєму світі свідки не живуть. Але коли я зустрівся з нею поглядом, я зрозумів, що зробити цього не зможу. Замість цього в моїй голові народився інший план. Вона стане моєю полоненою. Моєю таємницею. Моєю спокусою.

Я тоді ще не знав, що гра, яку я почав, обернеться проти мене самого.