Розліл 4. Покарання чи гра

Ізабелла сиділа на краю ліжка, коли двері відчинилися. Вона чекала — серце билося швидко, але погляд залишався твердим.
Габріель увійшов повільно, наче хижак, що наближається до здобичі. У руках він тримав її туфлю.

— Ти щось загубила, bella mia, — його голос був тихим, але від кожного слова по шкірі пробігали іскри. Він підкинув туфлю в руці й упіймав. — Я довго думав, що зробити з такою сміливістю.

— Може, просто віддати мені її назад? — саркастично кинула вона.

Габріель примружив очі, а потім сів навпроти, небезпечно близько.
— Якщо б ти була будь-ким іншим, тебе б уже не існувало. Але ти… — він провів пальцем по краю туфлі, наче граючись, — ти викликаєш у мене цікавість.

Він нахилився ближче, так, що вона відчула його подих на своїй щоці.
— Твоє покарання в тому, що тепер я не дам тобі жодної хвилини спокою. Я зроблю так, щоб ти завжди пам’ятала: ти в моєму світі, під моїми правилами.

Ізабелла стиснула кулаки.
— Твої правила мене не лякають.

Його усмішка стала ще небезпечнішою. Він раптово простягнув руку, схопив її за зап’ястя й різко потягнув до себе. Її тіло зіткнулося з його, і вона відчула жар, що пройшов крізь неї.

— Ти сама просишся на небезпечну гру, — прошепотів він їй на вухо. — І я зіграю з тобою.

Вона відштовхнула його, змусивши відпустити руку. Її очі палали.
— Я не твоя і ніколи не буду.

На мить між ними зависла тиша, така густа, що здавалося, навіть повітря не наважується рухатися.

А потім він розсміявся знову — низько, глухо, так, що цей сміх в’ївся в її шкіру.
— Побачимо, Ізабелло. Побачимо.