Розділ 3. Вогонь і криця

Минуло лише кілька годин, відколи Ізабелла ступила у віллу Ріццо, та час тягнувся, як вічність. Її замкнули у великій кімнаті з вікнами, що виходили на море. Краса краєвиду була оманливою — за межами цих стін свободи не існувало.

Вона не сиділа спокійно. Вона ходила туди-сюди, ніби тигриця в клітці. Її серце билося швидко, але в очах горів вогонь.

Двері відчинилися без стуку. Увійшов він.
Габріель Ріццо. У темній сорочці, з розстібнутим коміром і тим самим хижим спокоєм у рухах.

— Ти повинна навчитися слухатися, — сказав він, спостерігаючи за нею. — Інакше тобі буде дуже важко.

— Я не слухатимуся злочинця, — відповіла вона твердо. — Ти можеш тримати мене тут, але змусити коритися — ніколи.

Він підійшов ближче.
— Ніколи? — його голос був тихим, але в ньому відчувалася небезпека.

Ізабелла відступила на крок, потім ще один, поки не вперлася спиною у стіну. Та страх тільки розпалив її впертість.

— Відпусти мене, — прошипіла вона.

— Ні, — він нахилився ближче. — Ти залишишся тут, поки я сам не вирішу.

У цю мить її терпіння луснуло. Вона різко підняла ногу, стягнула зі стопи червону туфлю на шпильці й з усієї сили кинула в нього.

Туфля влучила прямо йому в плече.

На мить у кімнаті запала тиша.

Габріель повільно перевів погляд з туфлі на підлозі на Ізабеллу. Його обличчя не виказувало ані злості, ані болю — лише щось нове, незрозуміле.

І тоді він розсміявся.
Гучно, щиро, хрипко.

— Dio mio… — він хитнув головою, наче не вірив своїм очам. — Ніхто ще не смів кидатися в мене взуттям.

— Тепер будеш знати, що я не іграшка, — відрізала Ізабелла, стоячи гордо.

Сміх урвався так само різко, як і почався. Він зробив крок до неї, схопив її підборіддя й нахилився так близько, що їхні подихи змішалися.

— Ти небезпечна, bella mia, — прошепотів він. — Але саме це робить тебе ще цікавішою.

Її серце шалено калатало, але вона не відвела погляду. І в цю мить між ними запалала невидима іскра — суміш ненависті, страху та пристрасті.